Сергій Дячук - Біла ріка

— Ви будьте тут, а я спробую дістати. Можете зайти до кухні або у хату. Вам іти зі мною до лікарні небезпечно. Я принесу, якщо зможу, будьте тут.

Микуця, не відкриваючи рота, ствердно закивав головою. Дівчина швидко попрямувала до хати. Микуця вернувся назад. Попід лісом стояла велика копиця. Він упав на землю, підстеливши собі сіна, витягнув одну суху стеблину, засунув до рота. Піднявши комір піджака, спостерігав, як у хаті бігала з кімнати в кімнату, збираючись у місто, файна сестра «жида» (як його кликали в «банді»). За мить вона у сірому пальті вийшла на вулицю й швидко зникла за парканом, що тягнувся до сусідньої хати, — доволі віддаленої від хати дівчини.

За годину вона повернулася. Микуця встиг задрімати у копиці. Йому навіть наснилася його жінка з немовлям на руках, — його сином. Сестра «жида» деякий час простояла над ним: боялася будити. Та за якусь мить Микуця прокинувся сам. Він швидко підвівся, дівчина мовчки передала йому вузлик з шалі, в якій вона перед тим виходила до нього з хати. Микуця присів, розв’язав хустку: там були, загорнуті в газету «Правда», якісь ампули і порошки, шприц. Микуця глипнув на неї. Дівчина прошепотіла: «Брат знає, як треба».

— А це що? — спитав Микуця, вперше заговоривши до неї.

— Бужиниця і сало, — відповіла сестра «жида» голосом школярки, з відчуттям провини.

— Ні, я цього не візьму!

Він повернув згорток дівчині, яка тут таки розмотала клунок, щось витягла звідти.

— Та візьміть хоч це, — вона простягнула Микуці светер і рукавиці. З візерунками, хатками і оленями. Видно було, що то вона в’язала. Дівчина благально подивилась на Микуцю і додала:

— Для брата.

— Ну, добре, — пробубонів Микуця у відповідь. Нацупив капелюха майже на самі очі й наостанок, упівоберта, вже на шляху до лісу, вичавив із себе:

— Дяковать!

Він пішов лісом, попід толокою, поглядаючи на хати в долині. Від якоїсь із них линули співи — йому аж серце йокнуло. Дівчина, сестра «жида», стояла внизу, біля копиці сіна, склавши руки, і вдивлялась у ліс, де щойно зник Микуця. Але він вже був далеко, і вона не могла його бачити. Микуці чомусь стало шкода її. Він шкодував, що так грубо говорив з нею. Тихо шепотів сам до себе, що «гет здичів». Пізніше, під час страшного катування в Чернівецькій тюрмі КГБ, він розкаже все, але тільки не про цю красиву єврейку з Путили, — і це єдине, чим він пишатиметься до кінця власного життя: шо таки зміг, не розповів. То була його маленька перемога над тим гаддям, що залізло у гори!

Їдальня в Путилі — при дорозі, під лісом. Тут починався великий колгоспний сад, який ще повністю не скинув листя. Микуця вперше за тривалий час розслабився. Він забрав ліки і тепер все буде добре. У відкритому дерев’яному павільйоні їдальні, збудованої в традиційному гуцульському стилі, під гонтою, як в старовіцьких хатах, було повнісінько людей. Лісоруби сиділи за столами, голосно балакали і пили пиво. Поруч стояв шинкар в білому заляпаному фартуху, протираючи чисті пивні кухлі. Микуця неквапно зайшов усередину, замовив пиво; через піну воно довго цідилося з великої дерев’яної діжі. Пішов в закуток павільйону, де виднілася одна пуста лава. Шинкар цієї миті перезирнувся з офіціанткою і та десь зникла. Але Микуця цього вже не помітив. Він мовчки ковтнув пива, струсивши піну рукавом, і вдивлявся у сад, де на деревах ще червоніли яблука. Один із лісорубів переліз через огорожу, нарвав яблук і повернувся. Висипав їх на стіл. Інші відкрили пляшку горілки. Микуця вслухався в розмови лісорубів, які говорили про сімейні справи, жінок, любасок, дітей, кутання [52] Кутання — робота по господарству (включно з хатньою). , худобу, дрова на зиму… У Микуці стиснулося серце. Він не помітив, як перед ним виріс великий чоловік у формі; козирнувши, він попросив документи. У Микуці аж душа пішла в п’яти, мороз по шкірі… Нервово посміхнувшись у відповідь, перепитав:

— Ве шось хотіли? Я не розчув!

— Да, ваши документы.

— Йо, йо, вибачийте, пане офіціре, зара, — Микуця повільно потягнувся до внутрішньої кишені. Міліціонер напружився. Микуця раптом встав, перекинувши стола на міліціонера.

— Ве-сери со-бі документи! — перестрибнув через ґанок павільйона та побіг дорогою. — Хо-лє-ра, хо-лє-ра, ку-рва! Зві-дка, зві-дка во-не взє-ли-се!?

Вже коли біг, Микуця витягнув ТТ і, не цілячись, почав відстрілюватися від переслідувачів. Одна з куль влучила. Позаду кричали:

— Живым брать, суку, живым!

Він вже забіг у ліс, відірвавшись трохи від москалів, коли з-під пахви випав закручений светр єврейки.