Сергій Дячук - Біла ріка

Юрій лежав у великій кімнаті на ліжку, весь білий і худий, мов дримба. Марія з дітьми вже сокотили його зі свічкою. Лише тоді мати Юрія, Анна, «баба Матріщена», як її стали називати в селі, почала признавати невістку, — бачила ж бо, як вона переживає через хворобу її сина.

Якось уночі Юрій прокинувся і сів на ліжку. Всі спали. Він, змучений хворобою, пройшов по кімнаті, сам запалив лампадку біля ікон, дістав староруський псалтир із шафи, який йому подарував один старий дід, з верхівських, і став читати. То був стародрук в дерв’яній оправі. Книга була така важка, що ослаблений хворобою Петришкан ледве тримав її в руках. Юрій почав читати савтерю [55] Савтерю — те ж, що і Савтерник, — Псалтир («Книга Псалмів»). , тихо нашіптував текст церковнослов’янською, лише йому зрозумілою мовою, — адже змалку він прислуговував у Довгопільській церкві.

Зранку Марія прокинулася і побачила, що чоловіка нема у ліжку. Вона перепуджено оглянула кімнату, але Юрія в ній не було. На печі мирно спали діти. Жінка швидко вибігла на подвір’я. Юрій сидів на лаві і вдивлявся в горби. Через смереки починало проблискувати сонечко. Він лагідно подивився на Марію і прошепотів:

— Буде погода.

Дружина здивовано сіла біля нього. Взявши за руку, прошепотіла у відповідь:

— Йо, йо, Юрчіку, нівроку, сьогодні буде сонячна днена.

Бог любенький почув їхні молитви — Юрій майже повністю одужав. Микуця, Федор та Іван взяли брата працювати з собою на дорогах — в «Доротдєл». Тепер вони, горді колись Петришкани, змушені були працювати за копійки: розбивали каміння, розвантажували асфальт, будували кашиці, стоячи по пояс у холодній воді, наводили мости. В будь-яку погоду ремонтували старі й будували нові дороги в горах.

Кожного дня, зранку й увечері, Юрій читав савтерю, і тоді по хаті розліталася ледь чутна мелодія псалмів. Він перебирав пожовклі сторінки своєю правою, скаліченою на уральській шахті, рукою, на якій були обрубані до половини пальці. Скоро люди дізналися, що той чоловік зі старовіцької хати, Юрій Кабюк Петришкан [56] Петришкани — родинне прізвисько усіх Кабюків. , читає савтерю. Його почали кликати, щоб відчитував померлих. Тоді Юрій акуратно діставав з шафи свою книгу, загортав її у хустку, брав за руку меншу доньку, Світлану, і йшов туди, куди його кликали. Марія боялася відпускати чоловіка на Галіцію самого.

— Усі знают отих галіціян, шо у лице посміхаютсе, але годні загнати ніж у спину, — примовляла вона, вдягаючи малу — руду, як баба Палагна, — Світланку. Так вони удвох йшли через село, переходили через кладку на інший бік. Люди, що їх вони зустрічали на цій стороні, віталися з ними:

— Добрий день!

— Доброго здоровєчка!

– Єк дужі?

— Гаразд. А єк ви?

— Богу дякувате. А куде йдете, Юрчіку?

— Та на той бік, савтерю вичитувати.

— Най Бог помагає.

— Дєкувать.

На тій стороні ріки галіціяни віталися інакше:

— Слава Ісу!

— Навіки Богу!

— А шо це ваша донька не вітаєтсе?

Руда маленька Світлана й справді була схожа на свою прабабку Палагну, — навіть характером. Юрій сміявся і просив доньку привітатися, на що мала, звівши брови, відверталася. Юрій сміявся ще дужче.

За свою роботу Юрій не просив нічого. Він міг отримати за неї лише кусень хліба чи слоїк молока або гуслінки, рубль або троячку, але Петришкан завжди лишався вдячний. Та люди не шанували його. Якось було так, що він вичитував савтирю над покійником. П’яний галіціян, один із двох братів, крутився біля нього. Раптом йому здалося, що він не читає книгу, а лише водить губами. Другий брат став на захист Юрія, але той не заспокоювався.

— Гей, чоловіче, а шлях би тебе трафив, ти нас дуреш!

— Лише його, — кричав інший, — най читає!

Юрій вибрав момент, коли брати сперичалися, поклав Псалтир у рушник, забрав під пахву і втік звідти. Під ранок до хати постукали у двері. На порозі стояв саме той галіціян:

— Слава Ісу!

— Навіки Богу! — відповіла Марія.

— А де ваш ґазда? Ми маємо з ним справу. Він має повернутисе і закінчити роботу.

— Я його нікуди не пущу!

Галіціян розвернувся і з порога крикнув у хату:

— Ми чєкаємо тебе за Сокільцем з фірою!

Марія боялася пускати самого Юрія вичитувати савтирі на ту сторону.

Але цього разу ніби все було спокійно. Вичитавши савтирю, під ранок зібравсь уже йти. Раптом один чоловік вхопив його за руку:

— Куде зібравсе? Меш запечатувати гріб!

На що Юрій відповів:

— Я не можу, кличте панотця!