Сергій Дячук - Біла ріка

До кімнати увійшли Павло, Іван і Коцьо. Вони лишили санки в коридорі. Струшуючи сніг, дивилися на гостя. П’яний вуйко Іван швидко встав, щоб привітатися з хлопцями, але втратив рівновагу і впав, заваливши прибрану до свят ялинку. Малі скривилися. Федор розлютився, і вони з Іваном ледь не побилися.

На ранок біля ріки «одружували Меланію». Меланію символізувала дівчинка у білій хустці й нарядному кожусі. Дітей на цей «шлюб» вів нібито вояк у заношеному кітелі з нагородами і в головному уборі ще австрійського війська. Малі були дуже серйозні — на відміну від натовпу хмільних дорослих. Діти наче все сприймали на віру. Не сміявся і вояк, який майстерно виконував довірену йому роль.

Задумані Федор з Іваном стояли трохи осторонь, під парканом, з накинутими на плечі кожухами — курили та спостерігали за дійством.

— З Румунії від Онуфрія лист прийшов зі знимкою. У нього другий син народевсе, — прошепотів Федор. Іван на це нічого не сказав, — дивився на «весілля Меланії». Потім повернувся до брата, усміхнувся, і ствердно кивнув головою.

Пасха в шістдесят четвертому році, як і весна, була рання. Вже на початку березня сніг майже зійшов, лише де-не-де високо у горах виднілися білі шапки.

Ялена сиділа біля вікна, розписувала писанки. Діти бігали по хаті, щось собі кричали. Вони не помітили, як зайшов Федор; він тримав у руках щойно зрізану бечку [58] Бечка — верба. , що вже місцями взялась жовтим квітом. Пойдаш вліпив позаушника першому, хто попав йому під руку. Діти замовкли, Федор крикнув:

— Ану, марш з хати! Бачите — неня зайнята!

— Та лише їх, — сказала Ялена чоловікові, — най собі бігают, воне мені не заважают.

Малі вибігли. Федор став за спиною жінки.

— Нівроку!

Ялена тихо засміялася, Федор додав:

— Бігме файні.

Яскраве сонячне світло заливало кімнату. Ялена, ледь усміхаючись, перебирала писанки, роздивлялась їх на сонці. Поруч стояв Федор. Він взяв одне яйце, червоно-жовте з білими візерунками, — давніми, як ці гори, оберегами.

Ялена на мить відвела очі від писанок, — лагідно подивилася на чоловіка. Схилила голову йому на руку.

– Їсти будеш?

Федор нервово забрав руку.

— Ні, ні, пиши собі, я сам візьму! — і вийшов із кімнати.

— Барабуля на шпаргаті! — закричала вслід чоловікові Ялена.

Маріка Миколоїха, що на ній оженився Микуця Кабюк, була молодша за нього років на двадцять і належала до гонорової родини. Молодиця вміла розписувати писанки. Колись яйця носили розписувати на Галіцію, до тамтешньої писанкарки, але тепер півсела розписували у Маріки. Деякі родини замовляли собі і по п’ятдесят, і по сто писанок, — обмінювались ними на Паску, христосувались, давали за простибі, лишали на гробках; малі бавилися ними. Одну писанку обов’язково лишали у хаті, — вона мала протягом року берегти дім од злих духів, громовиць і бурі. Хлопці дарували файні писанки дівчатам, до яких мали симпатію.

Марія наладувала в алюмінієву каструлю двадцять п’ять курячих яєць, і мала Катерина понесла їх у долину, в село, до Маріки. У ці дні перед Великоднем у них уся хата була в курячих яйцях. На ліжку спала Аня, їх перша з Микуцею дитина. Вуйко, виходячи з хати, привітався з Катериною і запитав:

— Дєдьо вдома?

— Йо, кутаєтсе біля хате.

У Маріки в трьох мисочках була фарба різних кольорів. Вона занурювала в них писанки почергово, як підказувала їй уява, потім лишала віск. Дістаючи з печі вже готові писанки, обтирала кожну і клала на стіл, тож рушник, яким вона їх витирала, був різнокольоровий. Мала уважно стежила, сидячи на лаві за столом, за кожним її рухом. Катерині найбільше подобалося навіть не те, як Маріка виводила оленів писаком, а ось цей різнокольоровий рушник, який наче спеціально був так розфарбований. Мала взяла його і довго роздивлялася, крутила в руках. Часом кольори, що ніби не пасували один до одного, зливалися в одну цілісну картину.

Надвечір Катерина поспішала — несла через село вже готові писанки в тій самій алюмінієвій каструлі. Обережно піднімаючись горбом, вона бачила, як її молодші братик із сестрою, малі Світлана та Микуця, разом з Юрієм вертаються з лісу, назбиравши хмизу.

Наступного дня вчитель ходив по класу, заклавши руки за спину, вдивлявся в обличчя учнів і питав, чи хто з них раптом не розписував писанок? Голосно кричав і присоромлював тих, у кого на руках були залишки фарби. Одна дівчинка сховала руки під партою і не хотіла їх показувати. Вчитель аж трусився від крику: