Сергій Дячук - Біла ріка

На ранок панотець у супроводі чоловіків із фанами під спів хору вийшов на церковне подвір’я. Світало, довкола храму зібралося хтозна-скільки людей. Здавна кожна родина мала тут, коло церкви, своє місце на Пасху. Петришкани, як найшанованіша й найбагатша колись родина (не тільки в селі, але і на всю Русько-Кимполузьку [59] Кимполузька округа — адміністративно-теротиріальна одиниця у складі Герцогства Буковини Австро-Угорської імперії. Назва походить від двох населених пунктів: Руської (нині село Путильського району Чернівецької обл.) і селища Кимполуг (нині — на території Румунії). округу), стояли на найпочеснішому місці — навпроти самого входу до церкви. Кошики з Дорою стояли просто на траві. Гуцулки-ґаздині позапалювали довгі, святково прикрашені, свічки. У декого паски в бесагах були такі великі, що ледве там уміщалися, — то було колись заведено у гуцулів, а зараз такі великі паски пекли тільки у верхах. Отець з ходою обійшов довкола церкви і тільки тоді почав кропити Дору свяченою водою. Хор співав дуже голосно — так, що з Галіції верталася луна. На службі було багато галіціян; тепер вони стояли тут разом зі «шкрюмами», тримаючи в руках капелюхи, схожі на тарелі, хрестячись і христосаючись із ними. Якась жіночка-галіціянка підійшла до Микуцьки і простягнула йому маленьку таріль з писанками і солодощами:

— Най Бог прейме за дідову душу!

Малий завстидався, сховався за Марієною улюбленою клітчастою спідницею. Марія намагалася змусити сина взяти таріль, але той ледь не розплакався. Тоді вона взяла сама зі словам:

«Простеби, най Бог прейме».

У неділю, на саму Пасху, в школі були уроки. На заняттях не було тільки Катерини Кабючки та малого Сарахана.

Шкільна делегація підіймалася стежкою до Юрієвої хати на горбі. Катерина визирала з вікна. Юрій став на порозі, ті привіталися:

— Доброго вам дня!

Ґазда привітно, але суворо відповів:

— Воістину Воскрес!

— Ваша донька не була сьогодні у школі. Вона захворіла? — вчителі, ледь помітно посміхнувшись, перезирнулися.

— Ні. Це я її не пустив, — незворушно відповів Юрій. У вчителів на лиці проступило здивування від такої відповіді батька, — особливо в однієї з них, з червоним шликом на шиї.

— Как это так?! — зарепетувала вона.

— Сьогодні Пасха і вона мала нені допомагати. У школі — ви, а вдома — я.

З хати запахло пасками.

— Как это так! — повторила ще емоційніше жінка зі шликом. — Ребенок должен учиться!

— Це моя детена і я їй злого не зроблю, — спокійно відповів Юрій.

Жінка емоційно затараторила:

— Мы можем ознакомитса с тем, в каких условиях ребенок живет и учится?

Колеги жінки скривилися від недоречного бажання жінки зі шликом оглянути дім. Юрій відійшов від дверей і порухом голови запропонував їй зайти до хати. Біля образів з настільним різьбленим хрестом та дерев’яними підсвічниками трійцями стояли паски з писанками, накриті вишитим, з геометричними візерунками, рушником. Усі стіни були в православних і католицьких образах.

— У вас тут, как в музее! — сказав, усміхаючись і виходячи з хати, один з вчителів.

Вертаючись від Кабюків, по дорозі у село, делегація зі школи зустрілась зі сліпим лірником, який йшов їм назустріч. Його вів хлопчик-поводир, — то був друг Юрія. В неділю, після служби, він приходив до них додому. Старець крутив ручку ліри і співав сумних божественних пісень. Якось він розповів, що на іншій Україні старців побили комуністи: сказали, що везуть у Москву на концерт, а вивезли десь у поле і повбивали всіх; навіть інструменти понищили; чекіст ходив і добивав іще живих калік.

— Бігме, так і було. Юрчіку, ця влада від сатани, — наостанок прошепотів тоді старий. На лаві сиділа Марія, яка, прикривши долонею рота, хитала головою.

У поливаний понеділок, на другий день Пасхи, здавна було заведено, що хлопці ходять по хатах сусідів та родичів, вітають із Великоднем, збираючи за своє вітання писанки. Вони заходили на подвір’я з великоднім «Христос Воскрес!» і чули у відповідь од незмінно усміхнених господарів: «Воістину Воскрес!». Отримавши своє, хлопці йшли далі.

Коцьо крокував дорогою вздовж ріки. Він трохи відставав од старших братів. Йшли вони до школи. Малий перебирав забиту писанками торбу і роздивлявся то одну, то іншу, ніби відсортовуючи. Одну писанку він викинув у берег зі словами: «Ця хаблена». Біля школи хлопці вже влаштували бої писанками. Іван підійшов до хлопця з молодшого класу: