Сергій Дячук - Біла ріка

— Настасія! — крикнув старий жінці. Та сукала вовну в хоромах і не відповіла.

— Настасія! А шлях би тебе трафив, стара. Жінко! Чуєш?! Бета будеш! Чуєш!? Ти шо, оглохла, стара?!

Та озвалася:

— Чую! Чую!

— Насип Пойдашу горілки!

Та з неохотою пішла у кліть і вернулась звідти з пляшкою.

Вернувшись від діда, Іван зайшов до кімнати, де за столом сидів дєдьо з братом, і поставив пляшку на стіл. П’яний Федор взяв ніж, накрошивши в таріль солонин, залив її горілкою, що лишилась зучора, і почав ложкою їсти, примовляючи крізь зуби:

— Шо твоя Румунія. Бачєш, як ми тут ґаздуємо?!

Онуфрій сидів мовчки, нічого не відповідаючи.

— Шо мовчиш? — спитав Федор.

— Я не можу вже більше пити! — посміхаючись, відповів Онуфрій.

Федор голосно засміявся у відповідь.

– І шо ти за румун тоді такий?! — сказав він, відкриваючи щойно принесену горілку. Наливаючи брату в склянку, спитав у сина:

— Шо так довго? Єк там стрей?

— З бабою воює, — відповів Іван. Виходячи з кімнати, додав:

— Баба не хотіла горілки давати.

— Без ноге лишевсе, — йому ще з бабами воювати. Старей злодій, — засміявся Федор.

Це був кінець 60-их, коли у смерекові гори почали вертатися після довгих відсидок ґазди. То тут, то там вони заходили до своїх хат, хрестилися до образів. Жінки кидалися їм на шию, обціловуючи, старі батьки тихо плакали на припічку чи на лаві, а вони — жилаві й ретельно виголені — ледь усміхалися висохлими на сибірському сонці й морозі обличчями до своїх діток, котрі тікали з хати чи з байдужістю дивилися на своїх батьків, яких зовсім не пам’ятали.

Але по таборах ще лишалися «особенно злосные» — і про них у горах складали легенди. Вони ще за життя стали легендами, мов стародавні герої, опришки Довбуша і Кобилиці. Про них перешіптувалися старі люди коло церкви, за них молилися і ставили свічки, не знаючи, чи живі воне ще.

Сарахан стояв у нехитрому одязі, в застібнутій на всі ґудзики сорочці, не наважуючись перейти межу села. На дерев’яній табличці було вирізьблено назву «Довгопілля». Трохи далі, біля чиєїсь хати, паслась кобила з лошам, а від ріки тягнулась до неба струнка одинока смерека. Він стояв у білій сорочці, яку щойно вдягнув. Мов перед храмом, роздягнувшись до пояса і вмившись у потоці, він засунув заношену сіру робу, притрушену пилом країни рад, у рюкзак. І одягнув білу сорочку, мов прочанин, що нарешті прибув до свої землі обіцяної. Він обійняв і поцілував смереку. Перехрестившись, зайшов у село. Йшов запилюженою дорогою. Його обганяли вантажівки і лісовози. Люди дивилися на нього, але не признавали, хоча він багатьох упізнавав. У центрі села чоловіки пили біля їдальні пиво і пильно вдивлялися в нього. Вітались, мов із незнайомим подорожнім. Нарешті він підійшов до Довгопільського храму і сів біля церковної брами на лаву. Жадібно вдихав гірське повітря. Над сільрадою висів червоний прапор. Але він не дивився в той бік. На Галіції, як і тисячі років тому, спала в хмарах Маркова кичера. Жінки, що стояли поруч на зупинці і чекали автобуса, роздивлялися цього чужинця, аж потім хтось із них впізнав в ньому Сарахана, якого в селі вже давно поховали. На нього чекала хіба тільки його фамілія. Якась стара жінка послала малу онуку до Сараханів, щоб сказати, що їхній ґазда вернувся. За мить новина пролетіла селом. Родина бігла дорогою до церкви. За якусь мить його жінка вже плакала в нього на грудях.

— Де малей? — спитав незворушний Сарахан.

— Ли-ши-вся бі-ля ха-ти, — захлинаючись сльозами, відповіла жінка.

Старі взяли його рюкзак. Дійшовши до хати, він перший зайшов на подвір’я. На лаві сидів його малий. Сарахан покликав його:

— Ну, шо вклєк?! Не впізнаєш дєдю?

Той підвівся й опустив голову. Старий підійшов до нього, поклав руки на плечі і, обійнявши, поцілував. По його щоках текли сльози: перші за десять років сараханові сльози. Він прошепотів:

— Мой, мой, старого свого не впізнав.

Малий теж розридався.

Могутнє хропіння Федора розліталося кімнатою. Радіо передавало про зміну влади у Москві в зв’язку з «поганим станом здоров’я Хрущова».

— Такє одного блендаря зняли, — спросоння пробубонів Федор.

— Одного блендаря зняли, а іншого поставеле, — докинув малий Коцьо.

Федор раптом встав, підійшов до сина і сильно вдарив Коцю по лиці, примовивши строго: