Сергій Дячук - Біла ріка

— Шо кочуєте, як барана! Я не пєний, лешіт! Зрештою він оженився на своїй любасці, молодшій за нього на два десятки років. Вона була досить гарна, молода і файна. Марія народила йому сина, якого назвали Василем. Федор побудував нову хату з літньою кухнею поруч, але для нього все скінчилося. Скінчилось його щастя. Старе поранення дедалі частіше давало про себе знати. Він хапався за груди.

— Тату, вам погано? — питала його улюблена донька, його Васютка.

Він сердито казав, що ні, й забороняв навіть питати про його здоров’я.

Якось малі Пойдаші зранку вели до берега дві телечки та бика на водопій. По дорозі, на горбі, стояла хата їхніх сусідів, які мали двійко дітей, — їхніх однолітків, Сашу та Наталю. Позаду йшов Іван, ведучи бика. Сусідські діти повилазили на пліт і почали дражнити бика. Іван на них закричав.

— Закрейтисе, шмарькуне, закрейтесе!

На що Саша з Наталею почали ще дужче мукати, імітуюючи корову. Коли верталися з водопою, малі й далі сиділи на плоті, кривляючись. Тоді бик несподівано вирвався і щодуху побіг до малих. Ті зіскочили з плоту і забігли на скляну веранду, зачинивши двері. Бик, не зупиняючись, подолав пліт і з розгону врізався головою у двері, вибив їх і заскочив на веранду.

— Йуй! — викрикнув Іван, почухавши потилицю, й побіг забирати тварину.

Батьки Саші та Наталі написали скаргу в сільраду, мовляв, Пойдашів бик ледь не вбив їхніх дітей. Федор, дізнавшись про це, лише розреготався. Він згадав, як його малі дражнили того самого бика, ще тільки піврічного. Коли він це побачив, підійшов до них.

— Шо ви годні, здохляке малі? Девіться, як дєдьо вміє!

Федор підійшов і осідлав тварину. Бик вирвався, скинувши Федора, поломав плоти біля хати, а у Пойдаша порвалися гачі по шву. Тоді на шум вибігла мачуха і почала, сміючись, сваритися на нього.

— Добре, ці малі, а ти, стрею, чим думав?!

Тож Федор, згадавши цей випадок, лише усміхнувся і зарядив Івану позаушника, коли той незграбно і поспіхом вставляв саджанці у шанці.

— Рівно сади!

Малі напросилися йти зі своїм батьком садити смерічки на місці недавньої вирубки. Робота виявилась не така вже й проста. Федор перевіряв, чи добре посаджена кожна смерічка. Підхоплював двома пальцями і тягнув із землі: якщо деревце подавалась, то потиличник довго не змушував на себе чекати.

Наступного ранку Федор різав барана. Притис коліном його голову до землі й ножем перерізав тварині горло. Потім швидко підвисив на дерево тушу і вправними рухами заходився білувати, відділяючи шкуру від туші. Його руки по лікоть були в крові. Він обернувся на малих, які сиділи на колоді й спостерігали за дєдьою.

— Шо сидите? Допомагайте! Ану, Іван, іди сюди!

Він всунув малому ножа у руки. Це вперше старий довірив Івану лупити тушку барана. У нього непогано виходило. Ніде не пошкоджена шкура лежала на землі, а Федор задоволено кивав головою й потім потиснув йому руку.

Увечері всі малі сиділи в хаті. В кімніті було темно. Світло з ватри у шпаргаті ледь освітлювало їхні обличчя. На припічку сиділа Васюта і наспівувала жалісну сирітську пісню.

— Васюто! Не джвенде! — цикнув Іван.

Та розлютилася і схопила нагострений ніж, яким Федор лупив овець (перше, що потрапило їй під гарячу руку) і кинула в брата. Ніж влучив у коліно. Малий скрикнув. Вийняв ножа, відкинув убік. Підлогу заливала кров з рани. Іван раптово зблід, Васюта сиділа мовчки. Цієї миті зайшла мачуха.

— Йуй, шо ви робите?! — закричала вона.

Малі навипередки заходилися розповідати, що Васюта бавилася з Іваном і ненавмисно упустила йому ніж на ногу.

— Ти шо наробила?! — закричала мачуха на малу й із плачем вибігла надвір.

Вона любила Івана. Бувало, Федор дасть сину грошей, щоб той купив щось у магазині, а він на решту завжди привозив цукерок, і всі віддавав малому братові Василькові, — її з Федором спільному сину. Натомість Васюта з Коцею ховалися за хатою: з’їдять усе самі й лише папірчики порозкидають по кутах. А малий Василь лише колінкує, ті папірчики збираючи.

— Мороза вчора арештували! Одокія розказувала! — перемовлялися чоловіки на пилорамі.

— Робев ремонт у Путелі в якіс старій хаті, і на поді знайшов якісь кнежкє заборонені про Самостійну Україну!

Розмову чоловіків глушили звуки від станка: вони розмовляли, розпилюючи дошки; поруч громадилася гора тирси.

— Йо! То він їх собі до хати забрав! А хтос доніс! То його у міліцію веклекали. Чи приїхали. Били сараку, душеле, мішок на голову вдівали! То він на коліна ставав, вмовляв! Казав, шо то не його, шо з цікавости до дому узєв, — не встег навіт прочитате! А ті репетуют: «Не ври, сука, мы все знаем». Але, Богу дєкувати, таки відпустили. Переляком відбувсе!