Сергій Дячук - Біла ріка

Запала тиша. Дощ надворі посилювався.

— Сідай, вип’єш зі мною. Лише горщі візме з веранди.

Гість помітно звеселився.

— Ну ты, Федор, такое скажешь! — здивувався міліціонер, але таки сів за стіл.

— Просто, цей, малого твого в воєнкоматі лікари оглядали, сказали, мов, треба розібратисе, — побитий він.

Федор гримнув кулаком по столу, аж пістолет підскочив разом із пляшкою.

— А ви мене не вчіть, єк я дітей своїх виховувати маю! Мене дєдьо мій так вчєли, і я своїх так вчу. Своїх меш вчєти! Ти цех хлопчішів лише розпусти, то воне на голове полізут. А хочу, щоб з нех люде буле, абе воне ґаздували і за себе постояте могле, а не буле такеми вєловеми, як ти!

Федьо закашлявся, дільничий слухав мовчки.

— Сигарети маєш?

Дільничий дістав пачку і простягнув ґазді — разом із сірниками. Короткий спалах дав йому побачити чорні від люті Федорові очі. Затягнувшись димом, що заклубочився кімнатою, Федор вів далі:

— Слухай мене. Ви мене життю не мете вчети. Якшо малого до війска не візмете, — і він знову вдарив по столу, але вже правою рукою, на якій не було трох пальців, тож не так гучно, — то я ваше кубло, міліцію вашу спалю разом з войскоматом. Ти чуєш мене?! Спалю!

Міліціонер, випивши горілки, яка трохи додала йому хоробрості, заперечив:

— Против государства, закона…

Господар не дав йому завершити думку. Сховавши ТТ під стіл, крізь зуби процідив:

— А ти мене не пужєй, ми вже пужєні тут! Розчервонілий від розмови і горілки міліціонер встав.

— Ну вот и поговорили. Ну, а это, пистолет сдать надо, — сказав вже на порозі.

Федор, загасивши недопалок у склянці, тихим хрипким голосом прошипів:

— А ти відбере!

Дощ надворі вщухав. Міліціонер натягнув фуражку і швидко побіг до порти. Федор вийшов у веранду. Вже зовсім легкий дощик крапав на віконні шибки. В саду хиталися від вітру дерева, посаджені колись Яленою. Федор зняв з цвяха зелений, з дубовими листочками на петлицях, піджак лісника, накинув його на плечі й увімкнув радіо. Дикторка нудотним голосом проанонсувала російською мовою, що на велике прохання радіослухачів зараз буде виступати ВІА «Смерічка» з Чернівців «с композицией-победительницей всесоюзного музыкального конкурса «Песня 72». Завіконний дощ поступився сонячній мелодії: «Ти признайся мені, звідки в тебе ті чари. Я без тебе всі дні у полоні печалі. Може, десь у лісах ти чар-зілля шукала. Сонце-руту знайшла і мене зчарувала?..»

Федор сперся плечем на одвірок і вперся лобом у шибку, вслухаючись у слова цієї незнаної ним пісні. Й сам не помітив, як дві одинокі сльози, мов злодійки, покотилися по неголених щоках. Він швидко втер їх рукавом і озирнувся, ніби злякався, що це міг хтось побачити.

— Старість, це вже старість, — заспокоїв себе ґазда й відчинив двері. Знадвору увірвалося холодне повітря і дрібні краплі дощу освіжили Федорове обличчя. Він заплющив очі й прошепотів:

— Яленка…

Була пізня осінь, коли Івана проводжали в армію. Всі вийшли до дороги: там вже чекала машина з колгоспу, яка мала відвезти новобранців у район. Хлопці були навхрест перев’язані рушниками, як дружби молодого на весіллі. Останнім з хати, хитаючись, хоч і був не п’яний, вийшов Федор. У самому піджаку, накинутому на вишиту Яленою сорочку. Гори вже дихали зимою. Десь у верхах випав сніг і сюди, в долину, віяло звідти зимовою свіжістю. Федор вчепився у штахетини паркану. Він дивився на сина й пишався ним. Тепер, коли настав час проводжати Івана у військо, старий Федор тихо плакав — так, щоб ніхто не міг побачити. Він тримався однією рукою за паркан, а іншою за прострелені колись груди. Це дивовижне видовище: Федор Пойдаш, якого всі раніше боялися, тепер безпомічно плакав. Напередодні він сходив у район і переписав сина на своє прізвище. Федор схвильовано прошепотів: «У, який виріс! Якби Ялена бачила…» Серце його стиснулося. Раптом Федору закортіло закурити. Він обмацав кишені, забувши, що вже кілька місяців як покинув цю звичку. Він відшукав поглядом свого сина у натовпі й не зводив з нього очей. Тепер не було жодних сумнівів, що це його син — худенький Іван з правильними рисами обличчя, як у Федора, і з добрими очима, як у Ялени. І нині він був щасливий, як і його товариші. Чоловіки між собою жартували, жінки стояли розчулені, деякі плакали. Довкола бігали малі діти, яким хотілося залізти в кабіну до шофера. Федор швидко пішов до вантажівки, — вже загарчав двигун і хлопці почали заскакувати в кузов. Люди порозступалися перед ним. Івану подали руку і він вже мав залазити, коли, обернувшись, побачив перед собою батька.