Сергій Дячук - Біла ріка

На подвір’ї лишилися лише самі Федорові діти. Знову вийшов отець Авсентій, він мовчки став поруч і провів Федорових «малих» до церковної хвіртки: «Най Бог благословить». З неба посипалася снігова крупа.

Той дід, Федорів друг з Конятина, який лікував колись Пойдаша, на похоронах мовчав. Але вже потім, на поминках, сп’янівши, сказав:

— Йуй! Лікари нічого не годні, то лише мені треба було сказати, мене треба було клекати, то я Федору колес робев, то я б його і тепер вилікував бе.

До хати зайшли малі Пойдаші. Жінки, які сиділи за столом, перебили старого і почали іншу розмову.

— А чули, що у Єблуниці сеєліта сі стало? Жінка з Галіції у єгоди пішла, залізла собі у кущі з маленою, а там дес зверху на горбі ведмідь був, то він єк почєв корчами звідта жбурлєтисе, то сараку жінку оту вбев, йо, йо, вбев її корчаме.

— Най Бог мелує!

— Син мій теж цього літа ходев з першим братом до лісу в афени. Йдут собі, а мій пішов далі й веде — ведмідь у малені седет, згрібає собі лапами та їст. То сен брата клече, каже, диве, але потім ноге в руке — і втекли звідта.

— Таких покоїв [69] Покої — збитки. ці ведмеді у Єблуниці, на тій стороні, наробели… Лише уночі худобу сокочуть, корове ревут… Зранку одну в толоці роздерту знайшле, іншу в потоке загнале та там і удушеласе.

Іван вийшов надвір. Він був у новій шинелі з жовтою пряжкою на паску і жовтими літерами СА на блакитних погонах. Падав густий сніг. Зайшов до старої хати. Походивши кімнатами, він не знайшов багатьох речей, бо перед тим її розграбували сусіди, скориставшись відсутністю хлопців. Через багато років Васютин чоловік, Михайло, знімаючи підлогу в цій хаті, знайде змащений автомат і два ящики патронів. Це був задавнений подарунок від лісника без трьох пальців на правиці, якого й дотепер пам’ятають у горах.

Анну Кабюк, вдову Дмитра Петришкана, люди позаочі називали бабою Матріщеною. Ще й кепкували, що вона ще чекає, коли підуть совіти і їй повернуть її ґрунти, на яких тепер розбудувалося півсела, включно з великим цегляним заводом. Про наближення свят Анні нагадували дбайливо виставлені на сволоку листівки, надіслані їй у минулі роки. Були там дуже старі, як і вона сама. Наприклад, поштівка — одноліток століття, 1900 року, з портретом цісара Франца Йосифа І, лисого стрия з пишними вусами і доброю усмішкою. То були здебільшого привітання з релігійними святами — Пасхою та Різдвом. Анна дбайливо зберігала усі, з австрійських і румунських часів. Вони їй нагадували людей, що колись надсилали ці листівки. Або ж приємні миті, пов’язані з цими людьми. Іноді вона їх перебирала, сідаючи на ґанку. Найдорожчі погладжувала старечими руками, ніби намагаючись доторкнутись до відправника. Деколи перечитувала. Зазвичай — стандартний текст з побажаннями. Вона перебирала їх, потім дбайливо перев’язувала шнурком і складала до картонної коробки, наче коштовності.

А зараз вони були акуратно розставлені на сволоці. З найкращими картинками чи від найдорожчих людей. Від молодших синів з війська — на почесному місці, серед ікон, в Святому куті.

Анна одягнула кожух, зав’язала у хустку калачі, які спекла зранку. Увечорі в хаті на горбі Катя мала вінчатися з Іваном. Падав сніг, вітер заважав іти, ліс завивав у горах, доріжка була заметена. Анна піднялась до хати сина на горбі, обернулася: в долині було видно вогники по хатах; Галіцію ж застила заметіль.

У Юрієвій хаті світилося тьмяне світло: електрики тут ще не було. Щоб її сюди провести, треба було ставити стовп. У кімнаті, накритий розшитим рушником, стояв маленький чорно-білий телевізор, куплений у кредит — в надії, що колись сюди таки проведуть світло. На ліжку — акуратно викладені вишиті подушки. Ікони на стінах. Великий портрет Микуцьки з червоним галстуком на шиї. Зазвичай ця кімната була зачинена. У ній спали хіба гості. Але зараз груба, обкладена зеленими кахлями з місцевого заводу, була натоплена, серед кімнати стояв великий старовіцький зелений стіл, накритий білою скатертиною. Фарба на ньому полущилася. Обидві шухляди були набиті зеленими облігаціями «держпозички» 50-х років. Баба Матріщена поклала на стіл калачі, примовивши:

— Йуй, та такі морози вдарили, — підійшла до груби, приклавши долоні, а потім і спиною притулилась до неї, — шо мусіла овец і козу додому забрати.

Лампа у кімнаті мерехтіла: то горіла дуже яскраво, то зовсім тьмяніла, й відтак кімната набувала щораз інших барв. Юрій підвівся і вийшов з кімнати.