Сергій Дячук - Біла ріка

Отець мовчав, замислившись; він тримав хрест біля своїх вуст, втупившись у підлогу. Потім звів очі на вірян і упівголоса прошепотів, ніби й справді сподівався почути відповідь від прихожан:

— Чому люди попросили Господа покинути їхній край? Вони ж бо бачили, яке велике чудо Він вчинив, оздоровивши того біснуватого?

На мить він замовк, і потім сам швидко відповів:

— Бо вони втратили своїхї свиней, що втопилися у морі, й побоялися ще якихось, ще більших, матеріальних втрат.

Гуцули перезирнулися. Отець закрив Євангеліє; поблагословивши вірян, зайшов за вівтар. На недільній службі було мало людей. Ще під час малого входу, коли панотець вийшов з дяківських воріт іконостасу, Марія помітила, як у церкву зайшов чоловік у білій сорочці. Це сталось якраз тоді, коли отець був вже біля входу, й люди цілували святу книгу, за кожним разом примовляючи: «Христос посеред нас!» І коли отець опинився біля входу, той чоловік, перехрестившись, приклався до книги. Юрій навіть бровою не повів у його бік, натомість Марія уважно стежила за незнайомцем у білій сорочці. Вона бачила, як він купив свічок, перемовившись з паламарем. Певно, шось розпитував. Паламар кивнув головою у її бік, чоловік, примружившись, подивився на Марію, й вона одразу відвернулася, відчувши тривогу. Потім, під час служби, жінка зауважувала, як він час од часу сумно поглядав на неї.

Панотець вийшов на великий вхід зі ще не освяченими дарами. Він обходив церкву, торкався чашею всіх гуцулів, які поставали на коліна, схиливши голови. Це мало символізувати шлях Христа в Єрусалим на добровільні муки і спокутування гріхів людства. Коли отець підійшов до Марії, жінка встигла краєчком єпітрахилі втерти лице малій онучці, Люді. Після освячення дарів люди знову поставали на коліна. Отець сповідав покритих єпітрахиллю вірян. Хор виспівував: «Господи, змилуйся над нами!» Юрій стояв поруч зі своєю сестрою-близнючкою Яленою. Вона так і не одружилась, жила з ненею, бабою Матріщеною. Брат із сестрою зворушливо співали разом із хором. По закінченні служби, посповідавши і причастивши людей, отець вийшов у храм. Люди підійшли поближче до іконостасу. Панотець, знявши своє богослужбове, накривав ним людей [74] В місцевій традиції священник здіймає богослужбове облачення не в ризниці а перед людьми виходячі з царських воріт кладучи предмети одягу на вірних, що підходять до іконостасу, тим благословляючи. . Той чоловік у білій сорочці не підходив, — одразу після благословення вийшов надвір.

Марія теж вийшла, тримаючи за руку малу Люду. Вона бачила, як той чоловік сидів сам на довгій лаві у затінку старих дерев. Помітивши її, він підвівся і підійшов, нервово привітавшись:

— Слава Ісу! Добрий день. Ви Марія Бідоча?

— Навіки Богу. Йо, — ствердно кивнула головою жінка. Чоловік був дуже худий, майже без зубів. У нагрудній кишені лежала тільки-но почата пачка «Прими» (він саме збирався закурити, але побачив, що Марія з онукою вже вийшла з церкви, і поклав цигарку назад до пачки).

— Я бачив вашого брата, Олексія Бідочу, — сказав чоловік.

Ці слова прозвучали, як грім серед ясного неба. У Марії стиснулося серце, вона нічого не відповіла, лише здивовано поглянула на незнайомця.

— Ми зустрічались з ним на етапі в Харківській тюрмі.

Чоловік опустив голову й додав:

— Він був гет слабий.

Знову замовк ненадовго. А тоді додав лише одне слово:

— Сарака.

Цей чоловік відсидів двадцять п’ять років і лише пару років, як був на волі. Він більше нічого не знав про подальшу долю Бідочі, й оповідав ще щось своє, але Марія його не слухала, лише ввічливо покивувала головою. Онука без упину сіпала бабусю за руку:

— Бабо, піши! Бабо, пішли вже! «Бандерівець» зауважив, що жінка його вже не слухає, а думками — десь далеко у споминах, тож потиснув Марії руку, сумно всміхнувшись на прощання; Марія лише змахнула головою: не змогла видавити з себе ані слова, щоб не розплакатись. Вона відчувала якесь полегшення, почувши про брата, чиє ім’я давно вже ніхто вголос не згадував. Чоловік пішов до церковної брами, перехрестився біля каплички, вийшов на дорогу, дістав сигарету. Потім підійшов до гурту хлопців, які зібралися на зупинці. Говорили, слухали музику (якийсь російський шлягер, що гримів з радіоли). Старий бандерівець попросив прикурити. Один із хлопців дістав сірники, чоловік затягнувся; потім хлопці, видно, попросили й собі сигаретку. Він, посміхнувшись, дістав пачку й віддав її компанії, а сам пішов поволі, схиливши голову, на той бік річки. Марія проводжала його поглядом, поки бандерівець не зник за деревами; вона замислено обійшла довкруж церкви, зайшла на цвинтар, до могилок Юрієвих предків. Пощерблені хрести тонули в травах у затінку дерев. Юрій тим часом стояв коло церкви, енергійно говорив з якоюсь жінкою, що вона тримала під пахвами дві нові розшиті подушки.