Сергій Дячук - Біла ріка

— Знаєш, Іване, що на ній було написано? — й одразу ж і відповів. — Там було написано, що в цьому будинку в таких-то роках жив німецький пілот, ас, який збив більше ста радянських літаків. Той молодий лейтенант з Москви, якого ми бачили на озері з дружиною, розшифрував. Мало того! В будинку у вестибюлі штукатурка обсипалася, і знайшли сейф вмонтований, а всередині — парабелум і папка якась із документами! Такі новини, Іване.

Бійці далі намагалися зняти табличку. Власенко дістав папіросу, прикурив у бійців, та порадив:

— Да нє, мужики, вона тут намертво. Роздовбуйте кувалдою — акуратно не вийде, ніяк.

Докуривши, сам зняв вітровку та взяв кувалду.

— Ану, дайте я, — почав гатити нею табличку. Іван з жінкою та донькою зайшли до під’їзду.

У вітальні увімкнули світло.

— Катя, збирайся, нас Серьога Власенко вечором до себе запросив на гостину.

— Добре, лише малу до Анки відведу, — відповіла з кухні Катя. Анка — то була її подружка-німкеня з роботи.

За столом у Власенка зібралися Катя, Іван, молодий лейтенант-москвич зі своєю вагітною дружиною. Вечір почався з того, що білорус довго сидів удвох з жінкою на кухні; вони про щось сварилися, й гості сиділи мовчки. Потім до них вийшли Власенки і сіли за стіл поруч. Жінка Власенка, сердита росіянка, склала руки й дивилась кудись убік. Підняли перший тост.

— За знайомство! — радісно викрикнув лейтенант-москвич, теж Сергій.

— О, сиджу між двома Сергіями! Можу загадувати бажання! — засміялась по-дитячому щиро жінка лейтенанта. Але набурмошена росіянка так подивилась на неї, що всі хвилин десять сиділи мовчки. Натомість сумний господар випивав і мовчав. Він нічого не їв, — спершись ліктем на стіл сумно втупився в пусту тарілку перед собою, лише випиваючи час од часу з гостями.

Лейтинант взяв гітару, яку приніс із собою, і досить гарно, разом з дружино, заспівав кілька пісень із радянських кінофільмів, здебільшого воєнних. Катя з Іваном мовчали. Москвич відклав гітару і всіляко намагався розвеселити компанію, але розмова не клеїлась.

— Уявляєте, вирішили мої батьки кота позбутися: вивезли за місто, в селі якомусь залишили. Через кілька днів батько з мамою зранку виходять у двір, аж тато чує — щось м’явкає! «Слухай жінко, а це, часом, не наш кіт?» — питає. Дивляться: таки наш! Лапки всі до крові стоптав. Як він лиш дорогу назад знайшов? Ми на масиві жили новому — багатоповерхівки одні.

Іван засмівся.

— Коти — вони такі. Пам’ятаю, старий мій свиню зарізав. Буженицю наробили, а кіт наш то пронюхав, і заліз в бужарню! Дотепер не розумію, як. Ну, і понадкушував там все м’ясо, що там висіло, бужене. Старий мій то як побачив, як знервувався! Знайшов кота, схопив одною рукою за горло, несе. Взяв рушницю, відійшов в сторону від хати, підкинув кота — кіт до плотів, тікати; старий прицілився, вистрілив. Кіт лише перекрутився. Ми малі плачемо аж ридаємо. Як старий до хати зайшов, побігли, кота забрали, й у стайні, біля корів, у соломі сховали. І виходили! За що мені той кіт добре віддячив: потім всіх моїх кролів, що я в клітці тримав, передушив, зараза…

Я його з люті якимсь залізом прибив просто в стайні, потім взяв у сумку, виніс аж до школи, на ріку викинув. За два дні вранці виходжу з хати до школи, бачу — стоїть. Я огорнувся, очам своїм не повірив! Ну, думаю, не наш, просто схожий, бо ніби прикінчив же тварюку. Підходжу, беру на руки, гладжу. Мац, — а у нього дріб лишилася від татового пострілу. Знову вижив, курва!

Іван з білорусом засміялися, а подружжя москвичів скривилося: Іванова історія їх радше засмутила. Жінка господаря й далі сиділа мовчки, сердито дивлячись у вікно, а Катя чула цю історію вже багато разів. Іван коротко резюмував:

— Коти — вони живучі.

Білорус знову засміявся, після чого запала гнітюча тиша. Сердита росіянка помітно нервувала через таких гостей, і навіть не приховувала цього. Вони з чоловіком були на межі розлучення, і їм не бракувало своєї гризоти. Вона ніяк не могла завагітніти (внаслідок зробленого колись аборту), і тепер ця неспроможність народити висіла домокловим мечем над подружжям. Вона на мить відвернулась від вікна і заздрісно подивилася на вагітну жінку москвича.

— Ну, добре, нам вже пора, ще малу від знайомої в Нейрупіні забрати треба, — сказав Іван, підвівшись. Лейтенант і собі почав збиратися:

— Да, і завтра в полку тривога, навчання. Треба виспатись.

Вони мовчки вийшли у коридор. Жінка білоруса лишилась у кімнаті, поки її чоловік проводив друзів. У коридорі, опустивши очі, сказав одне єдине слово за весь вечір, звернувшись до гостей: