Сергій Дячук - Біла ріка

— Вибачте.

— Да все нормально. Добре посиділи, — заспокоїв Іван друга, не наважившись поглянути йому в очі.

Коли спускались сходами, з квартири Власенка чути було крики: жінка сварила білоруса. Небагато можна було розібрати з цього істеричного жіночого вереску, крім лише однієї фрази: «Навіщо ти їх запросив!», яку повторила кілька разів. Гості на мить зупинилися, потім перезирнулись і мовчки попрямували до виходу з під’їзду.

В коридорі блимали лампочки. По ньому йшли десантники в штурмових куртках, з вкороченими АК. Позаду йшов вояк з рацією. Іван встав, старший десантників тихо пробубонів:

— Товариш прапорщик, сідайте.

Потім повернувся до інших військових, які сиділи на лаві.

— Вас умовно знешкоджено.

Десантники відключили зв’язок і закрили командний пункт. Новачок лейтенант, який спостерігав за цим дійством, раптом підвівся, підбіг до дверей заходився грюкати:

— Еее, мужики! У мене жінка народжує! Відкрийте! У неї перейми ранком почались, швидку викликали! — кричав він.

Колеги-військові, які сиділи на лаві, заспокоїли його.

— Ось і закінчились навчання. Да не переживай ти. Без тебе народить, — і загиготіли.

Той не заспокоювався бив ногами в двері, гупав кулаками. З того боку вартовий сухо відповідав:

— Нє положено, за умовами навчання…

Далі чоловіки, поскладавши руки, сиділи мовчки. Сергій, що у нього народжувала жінка, схилив голову аж до колін. Раптом обізвався старший з них, майор. Він підійшов до лейтенанта, поклав руку на плече.

— Анекдот, мужики. Викрали американці молодого лейтенанта, але наші його визволили, обміняли на когось. Прибуває він назад до частини, а там його питають: ну, мовляв, як там? Той відповідає: «Допитували і тяжко мордували». Одне слово, вчіть матчасть мужики, а то не буде що розповісти у разі чого.

Приміщенням пішла луна від сміху. За півгодини навчання були завершені, аеродром повністю захоплений. Надвір першим вибіг Сергій, за ним Іван. Їх наздогнав майор, якого теж звали Сергієм. Біля КП вони усі разом зустріли третього Сергія — Власенка. Чоловіки обступили «бульбаша».

— Так, Сєрьога, їдемо в Потсдам! — вимогливо запропонували чоловіки.

— Якого? — здивовано перепитав «бульбаш».

— Жінка родить, — вже майже безсило простогнав-прошепотів лейтенант.

— Ааа, ну, тоді їдемо!

Вони запхались у маленьку гедеерівську машинку і помчали вулицею. Перед дорожнім знаком Potsdam 30 km. і стрілочкою з напрямком руху Власенко вивернув руль і поїхав в протилежному напрямку. Лейтенант істерично зарепетував: «Ееее! Куди?!». На що білорус, сціпивши зуби, пробубонів:

— Не сци, лєтьоха. Як ми в роддом без квітів? Ти тільки подумай?! — всі замовкли, заскочені цією простою думкою, а «бульбаш» вів далі:

— Квіти. Там ростуть такі квіти, ти їх тільки б побачив! — танкіст, усміхаючись, обернувcя до лейтенанта.

Чоловіки припаркувались біля садиби перед маленьким парканом, перед яким був розкішний квітник. Чоловіки швидко перебігли через дорогу і почали рвати ті квіти. Аж тоді почули з-за спин:

— Гутен таґ!

Військові зупинились і потихеньку обернулись. Перед ними стояв дід-німець, господар садиби. Він тримав руки в кишенях безрукавки й нібито без жодних емоцій дивився на чоловіків. Тоді Власенко почав ламаною німецькою виправдовуватись, мовляв, у друга жінка народжує, а часу нема магазин з квітами шукати. Для більшої переконливості ще й почав шукати по кишенях гроші. Німець махнув рукою. «Найн». Запросив військових до хати. На стіні в коридорі висіли старі світлини. На більшості з них був молодий чоловік у формі вермахту. Німець вже давно жив сам. Іван зайшов до кімнати останній. Підійшов до комода з червоного дерева. На ньому, в центрі, у великій рамі була ще одна світлина: господар будинку стояв поруч з жінкою; цей хлопець Іванового віку, в формі лейтенанта вермахту, тримав кашкет під пахвою і приязно усміхався в об’єктив, на відміну від батьків, які дивилися цієї миті на фотографа розгублено і з тривогою. Іван взяв світлину, щоб краще роздивитися. Дід у сірій в’язаній безрукавці, з великою білою чуприною, розчулено і розгублено подивився на фото і сказав:

— Це мій син, Дитріх.

Дід забрав фото і поставив його на місце, до інших світлин на комоді. Швидко щось пробурмотів собі під ніс. Підійшов Власенко, переклав:

— Він пропав безвісти на східному фронті, в сорок третьому.

Відтоді життя цієї родини наче завмерло, бо нових фото відтоді не було.