Сергій Дячук - Біла ріка

— Пішли до мене. Моя до подружки поїхала, — буде лише завтра.

Вони сиділи на кухні у Власенка. Той наливав сам собі і пив одну за одною, але чомусь не був дуже п’яний. Іван сидів поруч, мовчки. Він знав характер друга, і що той нічого не буде слухати. Сива чуприна білоруса світилася під тьмяним світлом лампочки, що одиноко висіла на проводі під стелею. Раптом Власенко, ніби отямившись, голосно заматюкався, а потім спокійно почав згадувати.

— Я молодий лейтенант був, тільки після… — затнувся. Але за мить продовжив. — Підняли по тривозі. Мовляв, зрадники бунтують у Чехословаччині. Фашисти…

Скривився. Замовк. Закурив. Задумано всміхнувшись, прошепотів гірко:

— Брехуни! С-у-к-и, — процідив крізь зуби й істерично засміявся, та швидко заспокоївся.

— Місто Острава. В-у-дка польска вубурова. Т-а-к в-с-е д-і-с-т-а-л-о! — сказав Власенко, підвівся, знову закурив. Став біля вікна, випускаючи дим у прочинену кватирку, розглядаючи своє відображення у шибці.

— Десантники, одягнені в штурмові куртки, йшли вузьким коридором, один за одним, один за одним, один… Блакитні берети. Офіцер пробубонів: «Товаріщ лєйтєнант, блок-пост оставляєм на твою отвєтствєнность!» Радист на ходу передав позивні, й вони мовчки пішли коридором. Було лише чутно, як вони віддаляються. Потім постріли. Вбиті цивільні. Н-н-надворі. Н-на дорозі. Жінки. Якісь студенти… — і додав вже зовсім тихо-тихо, з безумним вогником у погляді:

— Діти…

Замовк. І потім ще тихіше:

— Д-дитячі візочки…

Власенко заплющив очі. По щоках текли сльози. Він раптом обернувся і закричав на все горло, аж так, що поверхом нижче у сусідів прокинувся собака, й під гавкання вівчарки було чути плач немовляти.

— Я не винен!!! Вони самі!!! Під танки!!! З дітьми!!! Кидались!!! С-а-м-і!!!

Власенко закричав те саме ще раз. Іван підскочив з місця і міцно обійняв друга. Білорус плакав, як дитина. З того відрядження він повернувся додому геть сивий. Рідна мама не впізнала, побачивши на порозі хати постарілого на кілька десятиліть сина.

В кадровому відділі частини, у вузькому кабінетику, було брудно і накурено. Офіцер зі слідами важкого похмілля на обличчі (проте ідеально виголений і у ретельно випрасуваному одязі) ходив туди-сюди.

— Для тебе, Іване, маємо Підмосков’я, — пробубонів він і сів за стіл. Іван спокійно і впевнено відповів:

— Ні, мені Москва непотрібна. Шукай Україну.

Замовк на хвильку, подивившись у вікно. Там, на плацу, під барабанне бамкання марширували «коробки [77] Коробки — парадний розрахунок, підрозділ вишукаваний для стройових занять або параду. ». Іван за мить додав:

— Може, Чернівці або Франківськ. Львів — теж нормально буде.

Офіцер ліниво поперекладав папки.

— Ні, нема. Іване, да ти зає… Тобі що — Підмосков’я не підходить?!

— Шукай Україну.

— Ну, ти даєш! Інші на колінах повзають, щоб поближче до Москви потрапити… Як знаєш…

Офіцер відкрив шафу і почав там перебирати папки.

— А, ось! Є Україна. Місто Бориспіль, Київська область. З тебе півлітри.

— Добре, поставлю. Дякую. Хай буде Бориспіль.

— Але я тебе все одно не розумію: на кой тобі ця дира? Я ж тобі Підмосков’я пропонував! Ну, сам рішай, — проскиглив офіцер на прощання.

Від Дня Перемоги минуло вже два місяці й Іван рідко перетинався з Власенком. Той ніби всіляко намагався з ним не бачитись. Та якось, вертаючись із частини, він вирішив зайти до Сєрьоги, — до від’їзду лишалось вже зовсім мало часу.

Іван зайшов до вітальні. В кімнаті сидів могутній білорус, дивився телевізор. Якусь передачу з Західної Німетчини. Мультик для дорослих. Кумедний Брєжнєв в орденах і з величезними чорними бровами ніс перед строєм нагороду у вигляді зірки. Обійшовши уважно стрій, вдивляючись у солдат, задумався… і вліпив нагороду собі на груди, задоволено причмокнувши. Бульбаш тихенько усміхнувся і повернувся до Івана. Потисли руки.

— Здарова, Іване.

Телевізори в Східній Німеччині ловили західні канали і в казармах доводилось робити деякі маніпуляції, щоби бійці могли дивитись лише «гедеерівські». Власенко не встиг спитати Івана про справи, як у коридорі залунали нелюдські волання. Чоловіки вибігли з кімнати — крики припинилися. Потім знову крик — ніби поверхом вище. Іван із Сергієм чимдуж кинулися по сходах вгору. По дорозі білорус розповів, що позавчора в гуртожитку сталося «чп».

— Вона до полусмерті дочку свою побила!

— Хто?!