Сергій Дячук - Біла ріка

Якось Катя гуляла вуличками Нейрупіна, вела за руку малу Люду. Сонце було в зеніті і пекло немилосердно. Вона не спам’яталась, як її взяв хтось за іншу руку: то був отой німець, пастор. Він заговорив до неї ламаною російською, де жести важили більше, ніж слова.

— Фрау. Ето нє єсть гут, нє єсть хара-шо: дєвачка, шляпа.

Катя не розуміла, а він показав на сонце, лагідно усміхаючись молодій жінці, недосвіченій ще мамі, і гладив малу Люду по голові.

— Солнце, очєнь жарко, голова дєвочкі. Шляпа. — Катя відзразу завела малу в парк, сіла на лавочку, зав’язала їй хустину.

Німець, задоволено склавши руки за спиною, усміхнувся:

— Гут. Хо-ро-шо.

Припідняв капелюха та попрощався:

— Офідерзейн. Досвіданія. Доброго дня! — викрикнув він.

Катя розгублено, але із вдячністю ствердно кивнула головою у відповідь.

Посидівши трошки в парку, вона вирішила нарешті зайти до католицького храму, бо давно планувала, а тепер мала на це час. Вона колись, ще дівчиною, коли вчилась на кондитера у училищі, ходила з подружками на меси до костелу в Дрогобичі, бо це був єдиний діючий храм у місті.

В нейрупінському костелі було приємно та прохолодно. Посередині — розп’яття з перехрещеними ногами і прибитим до хреста руками Ісуса. Органіст вправно грав щось із Баха. Велична мелодія летіла у височінь і заповнювала весь простір храму. Катя із малою Людою сіли під хорами, слухаючи і роздивляючись різнокольоровий вітраж у вівтарі.

Дуже п’яний Власенко раптом підвівся з-за столика в ресторації і зарепетував на все горло:

— Самаро-Ульянівська ордена Суворова і Богдана Хмельницького двадцять четверта залізна дивізія! Вісімсот сорок девятий артилерійський полк!

Здоровило білорус, хитаючись, пішов до сцени. На півдорозі він напрочуд вправно козирнув якмсь рудим молодим німкеням, що вони сиділи за столиком посеред зали. Власенко вигнув шию, як на параді, пройшов строєвим кроком. Підійшов до фортепіано — піаніст припинив грати. Власенко, ледь хитаючись, підійшов до мікрофона і затягнув пісню перемоги. «Дєнь Побєуди». Виконанання було фальшивиньке, куплети плутались. Старші німці, які сиділи в ресторації, нервово завмерли, сціпивши зуби, і перелякано дивились на військового, який з надривом, басовито, виспівував пісню. Ці німці ще пам’ятали, як їхні діди та батьки зупинялись і знімали капелюхи, схиляючи голови перед червоноармійцями на вулицях німецьких містечок, де були розквартировані радянські військові, а ті гордо проходили повз них, наче й не помічали. Танкіст усе співав патріотичну пісню. Молодші німці з ненавистю дивились на впитого радянського вояка. За крайнім столиком, у глибині ресторану, сиділа компанія. На перший погляд — то були теж радянські військові, й разом з ними — агенти штазі в цивільному; на спинках крісел висіли однакові чорні піджаки. Вони від самого початку спостерігали за дійством, розвернувшись у бік сцени й хитро посміхаючись, спостирирігали за імпровізованим виступом земляка. Власенко припинив співати і почав вже волати у мікрофон про втрати його рідної Білорусії у Великій Вітчизняній.

— День гніву, бл…дь! — закричав «бульбаш». Цього дня німці мстили за окупацію, тримали в напрузі радянські військові містечка по всій НДР. Військовий повторив тихіше:

— День гніву? Вбили бійця молоденького та кажуть, що день гніву? За що? Йому жити та жити!

В містечку на озері й справді сталося «чп»: знайшли замордованого вояка радянської армії.

— Кожну другу дєрєвню спалили з жихарями під час війни!

Він намагався повторити це ламаною німецькою. Тоді один із тієї компанії за крайнім столиком швидко підвівся і підійшов до Власенка зі словами:

— Так. На вихід.

Білорус пручався, схопив того за комір сорочки, заволав:

— Да хто ти такий!

Підійшов Іван. Підвелися друзі з-за крайнього столика. Чоловік похитав головою, що не треба підходити..

— Так, спокійно, мужики.

Він показав усім «ксіву» особіста.

Вони вийшли надвір. Німці мовчки супроводжували поглядами рускіх. Надворі кагебіст дістав сигарету.

— Слухай, трак, сюди. Затягнувся і перепитав:

— Танкіст, правда ж?

Хмільний Власенко, схиливши голову, кивнув ствердно. Гебіст, кривляючись, вів далі, ледь стримуючись од сміху:

— Залізна дивізія! Трясця! Шуруйте звідси, якщо не хочете за двадцять чотири години дипломатичною поштою на Родіну.

Чоловік замовк, викинув недопалок, повернувся до ресторану. Трохи протверезілий Власенко звернувся до Івана: