Сергій Дячук - Біла ріка

Пообідавши і потинявшись вздовж дороги, колона рушила далі. Зайшовши на перевал, Іван вже не спав, а напружено вдивлявся в дорогу. Попереду, за поворотом, валив дим: догоряла замикаюча машина з тієї колони, яка щойно обігнала їх. Перші машини швидко ішли вперед. Іван зняв із запобіжника свій АК, вказівний палец ліг на спусковий гачок, скомандував:

— Газуй!

Переляканий боєць щосили натиснув на педаль газу, машина загуркотіла і рванула вперед. Вони проминали чорні, обгорілі вщент рештки кузова.

— Ну ні х…я собі! — вигукнув Іван. Лице бійця-водія поморщилось од напруги, він мовчки дивився на дорогу, вчепившись у кермо.

Надвечір змучений Іван йшов жовтою ґрутновою дорогою військової бази в Кабулі. На скелястій горі стояв пусткою постріляний палац Аміна. Діставши з кишені пачку сигарет «Космос», він закурив, перекинув ув іншу руку каністру, де на дні було трохи спирту. АК на плечі. Коли підкурював, Іван автоматично поглянув на своє передпліччя, де розповзлося не дуже вдале татуювання: військовий човен із радянською зіркою і прапором на щоглі. Помилка юності. Сумно посміхнувся, згадавши, як кортіло йому, пацану, мати справжнє татуювання — допоміг друг. Вони тоді всі марили про море, але старий Федор не зрозумів би, тож Іван завжди з острахом стежив за рукавами, щоб дєдьо не побачив.

Базу огороджували покручені аеродромні залізні стовби: з дірками, обмотані колючим дротом. Біля кунга [79] Кунг — автомобільна будка з вікнами, для перевезення людей на вантажному транспорті. , за розкладним столиком, сиділи двоє офіцерів та прапорщик. «Мічман». Жилавий росіянин із вусами аж до підборіддя. З-під його брудного кітеля визирала тільняшка. Вони грали в карти.

— О, Іван, здоров був! — чоловіки ледачкувато піднімалися, тисли йому руку.

«Мічман» закурив і, звертаючись до Івана, сказав:

— З приїздом! — і трохи згодом додав: — Ху…во виглядаєш. Мініралку будеш?

На столі стояли дві початі пляшки «Боржомі». Іван задумано дістав сигарету, глянувши на пляшку, усміхнувся:

— Пізно, батєнька, пити боржомі…

Присутні ледь усміхнулися у відповідь.

— А шось поміцніше буде? — спитав Іван.

— Буде і поміцніше, — сміючись, відповів Мічман. Дістав з-під столу каністру й налив у залізну кружку. Іван залпом випив. Чоловіки вернулися до своєї гри. Не дивлячись на нього, один з офіцерів раптом спитав:

— Ну, як з’їздили?

— Ху…во! — випалив Іван. — В Баграм ще нормально, завезли боєприпаси. А ось назад — погрузили рєзіну, щоб порожняком не йти, стали на обід перед перевалом. Колона з горючим обігнала. Через півгодини на Саланзі зустріли… Всю душмани нах…й спалили!

Чоловіки, знову припинивши гру, мовчки подивились на Івана.

— Ннн-да. Мічман, наливай.

Випили знову. Поруч на стовпі засвітилася лампочка. Насувалась холодна, чорна афганська ніч. Попри випитий спирт, холод пробирав до кісток. Десь із міста, з мінарету, залунали протяжні звуки: заклик муедзина до правовірних стати на молитву. «Мічман» схопив автомат і знервовано закричав, підводячись:

— Суки! Перестріляв би всіх нах…й!

Ніхто з присутніх на це не відреагував. Невдовзі, заспокоївшись, він сів догравати партію, поклавши АК поруч, на якусь залізну тумбу, де, мов на смітнику, валялось різне автомобільне сміття. Один із офіцерів, дивлячись у карти, раптом сказав:

— Вчьора в місті боєць по обкурці, обдовбаний в гівно, на бетеері в автобус врізався.

Усі скривилися.

— На повному ходу. Двадцять трупів. Особісти одразу… Ось такі пироги!

Іван взяв мовчки свою — вже порожню — каністру і зник за поворотом.

Чорне Афганське небо, мов коштовним камінням, вкрилося яскравими зорями. Усю ніч Івану знову снилися смерекові гори і забій коня в Киселицькому колгоспі.

Починався ще один спекотний день в Афганістані. Іван, ретельно виголовши обличчя і підстригши вуса, одягнувши нову хебешку, пішов на плац. Ще тягнуло прохолодою ночі, але незабаром, завмерши в зеніті, сонце припекло немилосердно.

Це було урочисте «построєніе» з нагоди сорокової річниці Великої перемоги. Стояв стійкий запах перегару, який навіть одеколонний аромат не міг перебити. На флагштоку майоріло потріпане червоне знамено з жовтим серпом і молотом. Жирний генерал, оточений безпритульними аеродромними псами та штабними офіцерами, вдягнений у новеньку форму з бойовими орденами, крутився біля трибуни, обтягненої червоною тканиною. Оркестр заграв «Встрєчний марш». Після короткої промови, присвяченої ювілею і тій важливій місії, що її поклала на плечі своїх синів «родіна — мать» тут, в «дружньому Афганістані», щоб «нести мир її народу», почали вручати грамоти. Все дужче пряжило сонце. Хтось ззаду у строю подав голос: