Сергій Дячук - Біла ріка

Вони чорними байдужими очима дивилися на полонених. Один із найманців підійшов до прапорщика, вдарив. Той впав на бік. Душман зняв АК, широкий ремінь якого був вишитий орнаментом: червоний, зелений і чорний кольори. Він перезарядив автомат і добив пораненого бійця. Той мотострілок, який безупинно плакав, після атоматної черги зайшовся криком, бився в істериці. Пролунав постріл — крики припинилися. Один із найманців, який не ховав обличчя з довгою кучерявою бородою, поклав на землю свій кулемет, модернізований ПКМ з коробом на сто патронів. Дуло кулемета оперезували мусульманські ружальця — на удачу в бою. За спиною в нього висів ручний протитанковий гранатомет РПГ-22 «Нетто». Цей душман дістав з-за пояса «пеш-кабз», кинжал з довгим лезом, схожий на ріг молодого сайгака. Поглянув на ватажка, який стояв біля каменя. У командира моджахедів лице було закрите чорною хустиною. Хижі чорні очі, чорний «перу хан», радянська розгрузка на грудях. В руках він тримав АК–47 з прив’язаними ізострічкою додатковими ріжками. Вільною рукою (кілька перснів свідчили про поважне походження) він пребирав зернятка своїх кружалець. Ствердно, ледь помітно він кивнув головою — і бородань почав різати полонених. Їхні крики відлунювали від пощербленої гори до неба, де кружляло хиже птаство. На світло-блакитному небі — жодної хмаринки. Тільки велике біле сонце.

Велика скеля одразу за Вижницею — немов ворота в гори. Вона відділяє рівнинну частину Буковини від гірської. Дорога в’ється і тікає в гори, дорожні знаки повідомляють про назви населених пунктів. Автобус переїжджають невидимий кордон між Буковиною і Галичиною, і про це можна здогадатися з плакату при дорозі: «Вас вітає Верховинський район Івано-Франківської області» або «Путильский район Чернівецької». Могутньою течією летить Черемош, що в Устеріках вже один — і Чорний, і Білий. Це єдина дорога вглиб гір. В селі — яскраво прикрашені нові хати, часто вкриті «шубою» з різноманітними оленями; дерев’яні старовіцькі хати, що вицвіли протягом багатьох років; криниці великі і маленькі, з надбудовами, з кольоровим склом у віконцях, накриті, як і деякі хати, бляхою. Скрізь квіти, здебільшого гладіолуси, айстри і соломінки. Каплички при дорозі, церкви у кожному селі, пофарбовані темно-жовтою чи зеленою фарбою: усі трибанні, з хитрим плетивом заліза, — майстерні витвори гуцулів-ковалів. Урочисто прикрашені цвинтарі з побіленими хрестами, штучними і живими квітами на могилках, які аж світяться на сонці. Копиці сіна, забиті остриви; жінки громадять, чоловіки скирдують або ще косять. Акуратно складені дрова у дровниках чи одразу під стінами хат. Старі гуцули і гуцулки при дорозі: чоловіки в штанах, заправлених у чоботи, в кожухах, кептарях і — неодмінно — в зелених румунських капелюхах, з вусами, закрученими ще по австрійській моді; жінки в запасках, іноді в постолах; молодиці в болоньєвих радянських куртках, замурзані діти на зупинках. І всі вони, коли їде автобус, стоять та вдивляються у вікна, ніби намагаючись впізнати пасажирів чи просто роздивитись, хто їде в гори.

В забитому автобусі гуцули голосно сміються, розмовляють; якась бабця везе порося у мішку; ще якісь дошки, мішки. Раптом — інша картинка. Киселиці: чоловіки заводять старого білого коня в яблуках на двір колгоспної стайні.

— Товариш прапорщик! Товариш прапорщик! — вигукував засмаглий, упрілий боєць з закатаними рукавами, в «афганці» зі світло-зеленою зірочкою.

— Що? Що сталося?! — перелякався спросоння Іван.

Він сам не помітив, як заснув, розморений спекою афганського дня.

— Може, привал? Пообідаємо? Бо жерти вже давно хочеться.

— Що, вже Саланг!? — здивувався Іван, втерши піт із чола.

— Так точно! — усміхнувся боєць.

— Вот, блядь, швидко доїхали!

Колона учповільнила швидкість, Іван скомандував:

— Тормозі!

Вантажівка загальмувала, навсебіч полетіли жовті порохи.

Іван відчинив двері, на яких згори, при шклі, був закріплений звичайний армійський бронежелет, і вистрибнув із високої кабіни.

Колона стояла край дороги, у затінку вантажівок сиділи військові, які тепер, в умовах війни, мало нагадували вояків регулярної армії, а були радше схожі на піратів: деякі зарослі, в кросівках. Іван, у якого замість двох зірок прапорщика на погонах була нашита широка стрічка старшини, приєднався до бійців.

Усі сиділи мовчки і їли тушонку з банок. Одразу по тому, як колона стала на обід, її обігнала інша — з бензовозами у складі. Вона поволі проїхала поруч: можна було роздивитись рум’яні молоді обличчя солдатів; деякі сміялися і щось викрикували.