Сергій Дячук - Біла ріка

— Андрюха! Андрюха, блядь! Мала! Солдат, витираючи кров хлопчика зі свого обличчя, скинув з плечей АК, ледь прицілившись, дав коротку чергу.

— Красавчик! — крикнув солдат, зазираючи в авто. Його колега так і не зміг дістати магнітолу, натомість увімкнув її. Лунала весела весільна музика. Солдат вистукував ритм долонями по керму:

— Гівно в них музика!

— Красавчик Андрюха! Ти бачив? Бачив, як він зняв малу?

Родина їхала на весілля, везла килим у подарунок.

Пограбований мерседес з розстріляною родиною стояв біля високого урвища. Солдати з плямами крові на формі стояли поруч. Один тримав зелену армійську каністру. Бородатий прошепотів: «Давай». Солдат мовчки почав обливати авто бензином. Увімкнена магнітола ще вигравала східні пісні. Закатавши рукави, солдат зняв машину з ручника, відійшов убік. Машина повільно покотилася схилом до урвища. Рудобородий вояк з огидою на обличчі кинув недопалок у салом, автівка спалахнула. Солдати заворожено дивились на мерседес, який летів униз, мов смолоскип.

Поштарка повільно підійшла до дверей і натисла на дзвінок. За хвилю Катя відчинила двері. В халаті, помітно схудла, вона повільно поправляла волосся.

— Доброго дня, вам телеграма.

— Телеграма? — здивовано спитала Катя. Й тихо, усміхаючись, перепитала. — Від кого?

Поштарка опустила очі й нервово простягнула папірець.

— Розпишіться тут, — жінка простягнула журнал.

Катерина недбало лишила підпис, і поштарка швидко задріботіла сходами вниз.

Катя прочитала текст телеграми; папірець впав з її рук на поріг; очі налилися сльозами, але вона не могла плакати, — щось не давало їй дихати. Вона двома руками схопилася за голову і чомусь згадала, що діти негодовані, що треба йти в магазин за продуктами. Катя йшла вулицею в халаті і домашніх капцях, перехожі озиралися на неї. В такому вигляді її перестріла знайома з сусіднього під’їзду та повела назад, додому. Сергій бавився пласмасовими кубиками на підлозі. Жінка покликала Люду і, посадивши її поруч з Катею на диван, сказала, щоб та стежила за мамою й нікуди її не відпускала.

— Катя, я зараз збігаю на КП, подзвоню чоловіку. Хай він усе з’ясує, чуєш, хай він з’ясує, може помилка, тепер це часто буває! Наступного вечора, коли з’ясувалося, що це й справді було помилкове повідомлення, в Бориспіль приїхала Свєта з Чернівців, сестра Каті. Вона відпросилася з роботи на кілька днів, щоб забрати Катю додому, в Карпати. Свєта працювала кухарем у їдальні. Вона порадилася з мамою, і Марія наполягла, що Катю треба забрати.

Уранці вони йшли дорогою до зупинки в «містечку». Малий Серьожа в коротеньких шортах тримав за руку маму, а іншою підтримував валізу, що її несла Свєта, — намагаючись допомагати тітці. Свєта безупинно щось розповідала, намагаючись розворушити сестру, що за ці дні дуже схудла і дедалі частіше заглдиблювалась у якісь свої лихі думки.

— Бл…дь! Збав швидкість! — кричав Іван, підстрибуючи в розжареній від сонця кабіні «Камаза», тримаючи між ніг «калаш» з додатковими ріжками. Десь у далині маячили скелясті гори. Машина проїхала один за одним кілька аулів на шляху до Кабула.

— Не боїсь, товариш прапорщик! — кричав рудий боєц, москвич. — Прорвемось!

Він наспівував популярну в ті часи пісеньку, намагаючись перекричати двигун: «Учкудук! Трі колодца! Защіті, защіті нас от солнца!»

Перед машиною зненацька з’явилося стадо курдючних афганських баранів. Іван миттєво схилився до керма, схопивши його, вдарив берцівкою по гальмах, але було вже пізно. Машина гальмувала по отарі, лобове скло забрискував жир, змішаний з кров’ю. Машина стала. Іван заїхав кулаком бійцю у вухо. Той був червоний, як рак: мовчки дивився на прапорщика.

— Прорвемось, курва! Я що тобі говорив? Я тобі казав, щоб скинув швидкість?! Бл…дь! — кричав Іван.

Він подивився на солдата, який сидів мовчки, з червоним обличчям, безпомічно поклавши руки на кермо. Іван сплюнув, схопив АК і вискочив з кабіни.

— Сиди і не висовуйся! — Іван гримнув дверцятами так, що ледь не злетів бронежилет з вікна.

Вступив у розчавлену тушу:

— Твою дівізію!

Під колесами лежало з десяток смертельно понівечених тварин, і ще кілька покалічених, які відчайдушно ревли при дорозі; інші, з характерними жировими наростами ззаду, збилися докупи.

Почали збігатися люди. Господар овець, схопившись за голову, щось голосно кричав. Люди обступили машину. До Івана підскочили якісь старигани і заходилися голосно репетувати. Іван повісив свій АК на шию, спробував перекричати розсерджених афганців: