Сергій Дячук - Біла ріка

— Спокій! Шураві! Шураві! Розберемось! — показуючи натовпу долоні, вільні від зброї.

Приїхав «уазік, з якого вийшли військові афганці в новій темно-зеленій формі. Відразу після них під’їхав інший, уже з радянськими війсковими: звідти вивалився огрядний офіцер й підійшов до Івана, матюкаючись:

— Бл…дь, спека! Як це все за…бало! Натомість афганці курили біля своєї машини, про щось говорили, сміялися.

— Товариш прапорщик, — почав офіцер, але вступив начищеним черевиком у тельбухи. — … твою мать, п…здєц, а це що ще за х…йня, за…бали, що ви творите?! Так, прапорщик, тільки чесно, ти що — п’яний?

Іван усміхнувся:

— За рульом не п’ю, по уставу…

— Ти ще й збиткуєшся! — перебив майор. — Да ви за…бали всі! Так! Хто за рульом був — ти чи боєць? — спитав він, відчинивши двері кабіни і водночас намагаючись, з гидливою гримасою на обличчі, відтерти бруд іншим, чистим, черевиком. — Тільки чесно!

— За рульом був я! — відповів Іван.

— Ну, тоді поїхали, — і офіцер махнув у бік «уазіка», біля якого стояли двоє бійціі супроводу. Офіцер підійшов до афганців, вони запропонували йому сигарету. Майор відмовився, голосно і виразно відповівши:

— Не палю! І вам не раджу: погано для здоров’я! — і, відійшовши трохи, тихо додав. — Союзнички… У…бки!

Іван уже заліз в «уазік», по боках сіли бійці зі зброєю. Майор сів на місце поруч із водієм. Повернувся до прапорщика:

— Ну що, друже, попав ти, відвеземо тебе в «особотдєл» армії, хай вони там розбираются, наверху, — втираючи від поту лисину, він зняв афганку і ткнув вказівним пальцем догори у стелю. — Може, ти вже й відвоював, прапор. Суд — і на родіну. Повернувшись і дивлячись у лобове скло, додав: «Честно кажучи, я тобі навіть заздрю. Краще в Союз під суд, ніж в цій дирі скніти, пектися! Він подивився здивовано на бійця — водія: «Чого стоїмо? Поїхали!»

Афганці, військові союзники, стріляючи у повітря, відігнали натовп, але ті й далі стояли на безпечній відстані, голосно кричали й махали кулаками навздогін уазіку, що відвозив Івана.

Покружлявши Кабулом, машина стала біля миршавої споруди, що наводила жах на всю радянську армію. У приміщенні було прохолодно, черговий офіцер з червоною пов’язкою на рукаві та білим написом «Дежурный» підвівся. Козирнувши, він звернувся до Івана:

— Товариш прапорщик, здайте зброю!

Від цих слів у Івана по всьому тілі пробігли холодні мурашки. Віддав АК, зняв портупею, на якій висіла кобура з табельним пістолетом. Нервово посміхаючись, звернувся до лейтенанта:

— Може, ще шнурки здати разом із резінкою від трусів?

Той вдав, що не почув.

Івана довго водили коридорами в напівтемряві. Від сірих стін цієї будівлі з заштореними зсередини вікнами тягнуло погребом. Вони кілька разів піднімались і спускались із поверха на поверх. Ззовні ця будівля не здавалася аж такою великою. Зрештою, його завели до кабінету.

В кімнаті за звичайним письмовим столом, виводячи простим олівцем правки в якихось документах, сидів особіст. Кітель висів на стільці так, що годі було побачити його звання. Засмаглий, з акуратно підстриженими вусиками. Коли Іван зайшов, він одразу по-військовому привітався:

— Здравія желаю, — на мить глипнувши на погони, він знову занурився в свої папери. — Товариш прапорщик!

Зморшки на спітнілому чолі напружились. Він знову зробив кілька позначок — цього разу червоним олівцем — в папірцях на столі. Комір сорочки був ослаблений і туди струменів піт з підстриженої майже під нуль голови. Час від часу особіст посьорбував з чашки холодний чай. В кутку кімнати стояла вогнетривка шафа і крутився вентилятор. Особіст припинив креслити в паперах, закрив папку, швидко встав і підійшов до шафи. Дістав ключ з кишені, відчинив її і поклав туди папку. Всі його чіткі рухи вказували на відмінну фізичну підготовку. Особісту було трохи за сорок.

«Худорлявий, але жилавий», — подумав Іван. Особіст зняв зелену краватку, що була заправлена під сорочку, скрутив і засунув її в кишеню. Постояв біля вікна, змахнувши декілька разів гантелями, що лежала на підвіконні. Вернувся за стіл. Дивлячись Івану у вічі, взяв слухавку, в яку сказав лише одне слово: «Зайди!», — і швидко поклав її на місце. Склавши на столі руки у замок, дивився на Івана, наче гіпнотизував, але Іван не відвернувся. В цьому змаганні поглядів він міг ще дати фору особісту. Той ледь усміхнувся.

До кімнати увійшов офіцер, який забрав Івана з «пригоди» і привіз його сюди, з папкою в руках.