Сергій Дячук - Біла ріка

Закурили. Коли той прибіг, вже стемніло. Рибак віддав йому ключі:

— Знаєш, Володимирович, ми подумали і вирішили… Пішов ти на х…й, сам клади свою цеглу.

І, сміючись, попрямували в містечко.

То був спекотний травень. Спекотний травень 1986 року. Іван уже більш як півроку повернувся з Афганістану. Сонце пряжило, наче у розпал літа. Івана з іншими військовими відправили в Ірпінь — підготувати до заїзду піонерський табір. Поруч з триста п’ятдесятим будинком, де вони мешкали, якраз добудовували новий овочевий магазин. На цегляну кладку щойно почали кидати «шубу». Перед будовою була велика купа піску, в якому бавились Сергій із друзями — Вадиком Козирем і Сергієм Рацем. Вадим жив у цьому ж будинку, у третьому під’їзді. Серьожа Рац — в «старому містечку», в двоповерхівці, у комуналці. Перший поверх, дві великі кімнати з високими стелями. У кімнаті поруч жила якась стара. Вхід — через мальовничу арку, що підтримувала балкончик на другого поверху елегантної будівлі, поштукатуреної і пофарбованої в ніжно-рожевий колір. Фарба на фасаді вицвіла, внаслідок чого будівля мала ще «історичніший» і красивіший вигляд, попри дату побудови, зазначену під самим дахом на франтоні — 1950 рік. Батько Вадика і вітчим Серьожи були офіцерами. Малі сиділи у піску, в якому робили дороги, рили тунелі, ліпили будинки з патичків і накривали їх дахами з листя.

Раптом з п’ятого під’їзду вибігла Катя. Підбігла до них і, схопивши Сергія за руку так, що той ледве встиг прихопити з собою іграшки, повела його додому. Малий почав скиглити. Мама повторювала якесь незнайоме слово: радіація. Казала, що зараз небезпечно бути надворі, й що всіх його друзів також треба попередити, щоб тікали додому. Була приємна сонячна погода. Вадик и Серьожа зібрали свої іграшки і, не звертаючи увагу на друга, трохи ображені, пішли у «старе містечко» військової частини. Сергій стояв біля п’ятого під’їзду і кричав:

— Йдіть додому!

Вікна в квартирі були зачинені, навіть кватирки. Катерина помила підлогу водою з оцтом — якась знайома підказала, що так треба. Задуха. В квартирі вони тільки вдвох, бо Люда була в Карпатах, у діда з бабою. Катерина швидко роздягнула Сергія догола і повела за руку у ванну. Ретельно вимила, примовляючи:

— Не бійся, Сергійку, так треба, повітря тепер брудне.

Малий почав плакати. Вона увімкнула маленький ламповий чорно-білий телевізор і сказала, виходячи:

— Ти посидь дома, подивись мультики поки, я скоро повернусь.

В місті почалась паніка. На вулиці майже нікого не було. До вокзалу їхали забиті автобуси. Катя швидко побігла на вокзал у надії купити квиток. Там, здавалося, зібралось усе місто. Каси не працювали. Люди кричали, штовхалися, плакали діти. Покрутившись тут, їй спало на думку, що треба їхати в аеропорт, — навряд чи там буде стільки ж людей. Вона швидко вийшла з вокзалу, де люди у відчаї вимагали, щоб відкрили каси. Сварячись один з одним, сідали на електрички у напрямку Києва, сподіваючись, що там, на центральному вокзалі, вдасться дістати квитки. Катя сіла у напівпорожній автобус, повернулася у місто, де насилу зуміла пересісти у забитий автобус до аеропорту. В автобусі люди гарячково обговорювали новини, хтось казав, що Київ готують до евакуації. На аеровокзалі була та ж таки картина: закриті каси, побиті вікна, неймовірна паніка, крики і плачі. Номенклатура вивозила свої сім’ї. «Волги» під’їжджали на литовище просто під трапи літаків. Катерина вибралася з натовпу і сіла на лавку. Затуливши лице руками, розплакалась. Автобусів назад у місто не було. Вона скинула босоніжки і пішки пішла дорогою, на якій майже не було машин.

Зайшовши до квартири, побачила, що її малий спить на дивані. По телевізору показували якийсь патріотичний фільм, — наближалися травневі свята. Вона сіла поруч, гладила малого по голові й тихо плакала.

Через тиждень вернувся Іван. У нього якраз була відпустка. Катя вже давно спакувала валізи, розповідаючи, що тут відбувалося протяом минулих днів. Найбільше її обурило те, що влада погнала людей на травневу демонстрацію: і тут, і в Києві, і в багатьох інших містах.

– Іване, ти уявляєш? Усі ці трудові колективи, люди з дітьми. Родинами йшли… Ніхто ж навіть не знав, яка небезпека нам усім загрожує! Ти уявляєш?

Іван мовчки ходив квартирою. Потім вони утрьох присіли у коридорі на доріжку і поїхали до своїх у гори, в Довгополе. У Чернівцях на вокзалі їх зустріла Свєта. Вони сиділи на лаві біля автовокзалу, пряжило сонце. Свєта працювала кухарем у ресторані, тому мала повні торби дефіцитних продуктів. Вони говорили про все на світі. Свєта розповідала про свої пригоди на роботі й новини з села. Щасливий Сергій сидів поруч і їв шоколадне морозиво.