Сергій Дячук - Біла ріка

— Тьфу! — сплюнула Марія і почала змітати свічки, які вже примерзли до доріжки, в долину, примовляючи: — Най вас тримаютсе, най вас тримаються примивке [86] Примивка — у гуцулів предмет з накладеним закляттям. ваші!

Змівши усе за паркан, вона звернулася до малого:

— Йдемо, Сергійчику! Ти ж руками то не брав?

— Ні, бабо, — відповів Сергій.

— Чємна дитина!

Наступного дня мали прийти брати Юрія і допомогти колоти свиню. Марія завела Сергія з Людою до хати і позакривала фіранки, але малі намагалися втекти, — так їм кортіло побачити це дійство на власні очі. Тоді Марія посадила своїх онуків на ліжко поруч із собою.

— Та лешіт гет, там нема ніц цікавого! Знадвору долинав відчайдушний свинячий вереск. Коли малих вже випустили надвір, справу було зроблено. Вуйко Миколай, сміючись, щось розповідав братам. Ті розпалювали багаття, — збиралися робити буженицю. Малим віддали сечовий міхур, надувши його, немов велику повітряну кулю.

Сергій заслаб у потягу, коли вони з родиною верталися до Києва. Зранку у вагоні він не зміг підвестися, навіть не міг сидіти. Катерина одягнула Сергія, заспокоюючи саму себе, що то його від дороги «укачало», і що все буде все добре, щойно вони приїдуть до Борисполя.

Постаті витягувались і розповзалися, мов у залі з викривленими дзеркалами. Сергій провалився у непроглядну темряву. Звуки долинали до нього, наче звіддаля: ось люди штурхають, просувають валізи коридором вагону, прощаються з провідником. Потім — звуки вокзалу, оголошення прибуття та відбуття потягів. Сергій розплющив очі: він на батьковому плечі. Перед вокзалом туди-сюди ходять люди, які то розпливаються, то сплітаються в якусь суцільну каламуть; башта приміського вокзалу з годинником, запах від батька — знайомий і улюблений: одеколон і тютюн.

Іван взяв таксі і незабаром вони вже були вдома, в Борисполі. Сергія посадили на килим. Кімната, залита сонцем. Він не може сидіти, руки не слухаються, голова паморочиться. У Каті — істерика. Вона висипала перед малим іграшки з великої коробки і гарячково намагається примусити малого гратися.

— Сергійку, на, пограйся!

Іграшки валяться з рук, Іван ходить з кімнати в кімнату.

— Катя, лиши!

Він вже викликав швидку. Малий знову провалюється в пітьму, прокидається на мить у швидкій, що везе його дорогою з Борисполя до Києва, потім — знову провал. Наступного разу він прокидається на батькових руках, в черзі на пункцію. Потім — біль, крик. Він засинає в палаті, бачить велику-велику ріку, по якій пливе велика іграшкова качка, — точнісінько така, якою він звик бавитися у ванні. Гумова, жовта з червоним дзьобом. Але ця — така велика, що у ній поміщаються четверо чи п’ятеро дорослих чоловіків у чорних костюмах та в чорних циліндрах; обличчя їхні — розмиті. Вони пливуть рікою і дивляться на нього. Качка пливе по річці, мов по великому дзеркалу, потім спускається водоспадом. Малий іде берегом. Качка то наближається, то віддаляється, мов картинка з діафільмів, коли швидко крутять плівку.

Лікарі поставили діагноз: менінгоенцефаліт. Малий у комі. Катерина в палаті разом із ним. Іван з Людою самі. Іван плаче. За усі роки в Афганістані — жодної сльози, а тут він безпомічний. Юрій молиться, вичитує савтирі: зранку до вночі він годинами простоює на колінах перед своїм домашнім іконостасом. Марія ходила до бабки. Та сказала, що малий перейшов щось, що було призначене іншому. Свєта ходила до чернівецьких євреїв, равинів, й ті також молилися за одужання Сергія. Руда Свєта була улюбленицею євреїв, бо зовні була дуже схожа на них.

До кінця зими Сергій пролежав у комі. Катя постійно розмовляла з малим. Якось він розплющив очі й побачив маму, потім лікарів, що зібралися навколо його ліжка. Він бачив їх, як на негативі — з темними обличчями. Малий попросив їсти, а потім блокнот, в якому намалював Чернівецький вокзал та смереки в горах.

Над лікарнею «Охмадит» у Києві літали велекі зграї вороння, що гніздилося на вершечках величезних дерев за парканом лікарні. Їх було так багато у небі, що аж дивно, як вони не зіштовхувались одне з одним, і безперервно каркали. Настала відлига, сонце щезло в щільному сірому небі. У коридорі вирував якийсь гамір. Малий підійшов до дверей, визирнув: лопотіли білі халати, лікарі метушливо бігали коридором; цього вечора привезли онуку якоїсь впливової комуністичної чиновниці, тож усі лікарі були настрашані. Цей переляк у лікарів лишився, напевно, ще з часів Сталіна.