Сергій Дячук - Біла ріка

Нарешті Катя з Людою вийшли з під’їзду, й Сергій сердито закричав до них:

— Що так довго?! — і побіг вперед, постійно примовляючи. — Ну, швидше, мама, не встигнемо!

Вони проходили повз «Супутник» — великий магазин на першому поверсі п’ятиповерхівки, з чудовим кондитерським відділом, найкращим у місті. Цей будинок був розташований одразу за «Сільгосптехнікою», де був великий ремонтний кран, пофарбований у жовтий колір, з великими плямами іржі на ньому; поруч стояв облуплений цех, далі — багатоповерхівка (адміністративна будівля цієї організації), облицьована світло-рожевими кахлями, які подекуди вже відвалювались.

Дорога до центру міста була перекрита. Коли йшли повз щойно збудований комплекс житлових будівель з білої цегли, Сергія з острагом глипнув на нову стоматполіклініку — найстрашніше для нього місце на всій землі. Посеред дороги стояли жигулі з гербом СРСР на капоті і великими літерами «ГАИ»; поруч ліниво покурювали двоє міліціонерів. Машина з мигалкою полонила Сергієву увагу настільки, що тепер вже Катя з Людою мусили кричати малому, щоб доганяв їх:

— Сергійку, пішли, не встигнемо!

Малий вибіг на пусту дорогу і побіг за мамкою та сестрою. На стовпах, вздовж дороги, висіли червоні святкові прапорці: по три штуки на кожному. Все ближче гримів оркестр, лунало бубоніння партійних промовців та музика часів війни з ретрансляторів біля парку культури. Навколо меморіалу вже зібралося пів міста. Над гранітними плитами височіла постать гігантського солдата, який завмер під час атаки, тримаючи в одній руці ППШку, а іншою, здійнятою до неба, закликав за собою бойових побратимів; і ось цієї миті його наче ловить куля: врізнобіч здіймаються дві червоні хвилі. Сергій, не витримавши, побіг у парк, проштовхуючись між людей. Полк вже салютував, коли він добіг до того місця, де зазвичай відбувався цей ритуал. Солдати вже закидали автомати на плечі, а малі визбирували гільзи у траві. Сергій кинувся туди; став навколішки, заходився гарячково шукати, але діти різного віку вже все познаходили та порозбирали, й тепер хвалилися своїм мамусям та татусям цьогорічними знахідками. У розторопніших і старших було навіть по декілька гільз у долонях. Похвалившись батькам, вони ховали їх по кишенях. Сергій лишився сам, ще раз гарячково понишпорив у траві в надії знайти хоча б одненьку, але марно. До нього підійшов Серьожа Рац, хлопчик зі старого містечка. В кулаці він тріумфально стискав аж чотири гільзи, що виблискували на сонці; від них навіть трохи пахло порохом. Сергію хотілося плакати від такої невдачі і несправедливості, що сталася цього святкового ранку, в його улюблене свято, — і малий ледве стримувався. Він відчував, як губи його по-зрадницьки тремтіли, і дихання спирало від образи. Але, на щастя, підійшли батьки і мама прошепотіла на вухо:

— Нічого, тато тобі зі стрельбища принесе багато!

— Правда, па?!

Іван, сміючись, ствердно кивнув і пообіцяв:

— Цілу коробку!

Малий одразу заспокоївся і навіть засміявся. Іван відійшов, — приєднався до гурту колег, які стояли ближче до оркестру; звучало «Прощання словянки». За пам’ятником офіцери щільним колом обступили свого командира. Шаповалов зняв кашкет, поклав туди білі парадні рукавички. Слабенький весняний вітерець куйовдив його біле, мов молоко, волосся, підстрижене під «полубокс». Він щось розповідав своїм підлеглим, ті стримано посміювались, але тримали спину струнко; не бракувало й фальшивих усмішок. Іван став поруч з командиром, прислухаючись до його розповіді.

— …ну да це ще в шістдесятих було, коли полк тільки приїхав у Бориспіль. На цивільному аеродромі заходив на посадку лайнер західнонімецької «Люфтганзи». Ну диспетчер англійською повідомляє параметри посадки, а пілот йому відповідає ламаною російською, мовляв, не хвилюйся, синок, я на цей аеродром ще в сорок першому сідав! — Шаповалов сумно засміявся і замовк. Хтось із політруків почав розповідати свою історію, але було помітно, що командир полку його не слухає. Він дістав з кашкета рукавички, засунув їх у кишеню штанів, і чітким, вивіреним, ледь помітним рухом надягнув кашкет, поправивши двома пальцями козирок, — щоб не сидів аж на очах.

Найближчої неділі Катерена з Людою та Сергієм поїхали до Києва. До церкви, а заодно — купити форму малому до школи. Форма неодмінно мала бути дефіцитного синього кольору, — таку вимогу поставила вчителька, з якою батьки вже мали зустріч. Натомість у магазинах можна було придбати тільки форму гидотного коричневого кольору і ще паскуднішого крою. На зупинці Катя з дітьми сіла на триста шістнадцятий, старий жовтий автобус, двері якого погано зачинялися, внаслідок чого в салоні гуляв вітер. Малого взяла на коліна якась добродушна бабця. Малий дивився у вікно, вперто не відповідаючи на її запитання. Автобус ставав на зупинках вздовж траси Київ — Бориспіль. Пасажирами були здебільшого бабки, які везли у величезних клунках овочі на базар. Заїхали в Київ. За вікнами безнадійно сіріли щойно збудовані багатоповерхівки, біля яких чахли маленькі деревця. На дитячих майданчиках бавилися діти, туди-сюди снували одягнені в однаковий одяг перехожі. Час од часу траплялися сині автомати, на яких великими білими літерами було написано: «ВОДА». Тут можна було купити склянку лимонаду чи мінералки (відповідно, за три копійки або за одну). А втім, платити — необов’язково. Можна було сильно вгатити по ньому, а можна, прив’язавши монетку до рибальської жилки, обдурити це синє одоробло.