Сергій Дячук - Біла ріка

— Та лиши гет! Не переживай. І не звертай уваги. Я свого бійця з Москви попрошу — хай телеграму своїм відправить. Розмір тільки треба сказати. Надішлють бандероллю. Якщо ні, то Сергій в школу не піде.

Іван усміхнувся і подивився на малого, який скривився від цих його слів.

— Добре, добре, я пожартував. Підеш у школу, куди ти дінешся.

Люда з багатозначним виразом обличчя, як досвідчина школярка, додала, дивлячись на тата:

— Ще набриднути встигне!

На що старий засміявся:

— Це вже точно!

Наступного після приїзду уа Карпати ранку Іван з дітьми спускався горбом. Сергій гордо ніс батькову вудку в зеленому чохлі та черв’яків у банці, що їх накопав за стайнею його старий ще тоді, коли вони з сестрою спали. Люда несла сумку з «тормозком», зібраним бабою Марією. Зупинившись біля криниці, малий підняв дерев’яну кришку. В чистій прозорій воді розляглася велика жаба; злякавшись, вона відштовхнулась довгими задніми лапами, стрибнула, сховалась скраю. Вода була настільки чиста, що викладене камінням дно можна було роздивитись у всіх деталях. Якби не сонячні зайчики, що розбігалися по водичці, можна було б подумати, що криниця пуста. Каміння поросло яскравим зеленим мохом і по ньому повзали слимаки та равлики. Над джерелом стояв деревяний вицвілий хрест. Набравши води у банку, малий Сергій ще деякий час спостерігав за мешканцями джерела: за павуком, що сховався край павутиння, намотаного на довгих сухих і зелених стеблах, за кониками у траві, за равликом, що нарешті виліз зі свого укриття-мушлі; він то ховав, то знову висовував свої вушка-вусики; та найбільше — за тією жабою, що забилася під стінку й застигла, мов мертва. Малий думав навіть дістати її звідти. Криниця була огороджена парканом зі штахетника, щоб худоба, особливо корови з толоки, її не пошкодили. Все довкруг тонуло в диких травах з маленькими різнокольоровими квіточками. Малий не помітив, як тато з сестрою вже пішли вниз, повз Єленчину хату, до дороги. Коли Сергій обернувся, то побачив, як вони перелазили через розбірний пліт, що слугував такими собі ворітьми. Поруч із хатою стояли, як завжди, на звичному місці, дві великі копиці сіна; у городі росла кукурудза та плелася по жердинам квасоля, що вже цвіла червоним та білим квітом. Іван, знявши верхню жердину з плоту, переліз через нього. Малий незграбно, поспішаючи, знову накрив криницю кришкою, схопив банку і побіг доганяти.

На лавці сиділа Єленка, Федорова жінка. Вона усміхнувшись малому, крикнула:

— А шо, Сергійчику, на рибалку зібравсе з дєдьою?

Малий кивнув головою, на мить зупинився і побіг далі. Хата Єленки стояла біля самої дороги, з іншого боку — крутий, зарослий різними кущами і деревами, берег ріки. Малому подобалася Єленчина хата, бо вона була ніби більша за дідову і її стіни були розмальовані дивовижними оленями, орнаментами, візерунками. Федор, чоловік Єленки, був рідним братом Юрія і зовні дуже схожий на нього. Усі брати Кабюки, крім наймолодшого Михайла, який жив тепер у Криму, й далі працювали на дорогах. Мав Федор старосвітські, як у діда Юрія, вуса і любив носити широкий шкіряний гуцульський пояс — черес. Був він лагідний і добрий, через що і страждав від своєї норовливої дружини, яка працювала у дитячому садку кухаркою. У неї з Михайлом була якась історія. Дехто казав, що то через неї він і поїхав з батьківщини. Але хоч як би там було, Федор любив свою жінку до безтями, хоч минуло вже багато років їхнього шлюбу, і в них народилися діти, а почуття, як кажуть, з плином часу завжди згасають. У них було троє дітей: Валентина, Василь і Лариса. Всі вдалися характером у свого старого. Василь був однолітком Юрієвого Микуцьки. Гарний юнак із надзвичайно проникливим поглядом. Він якраз і вийшов з хати та крикнув, сміючись, малому, який саме перебігав дорогу:

— Серьожа, дивись, черваків не розгуби! Бо дєдьові не буде на шо ребу ловити!

Малий і справді так незграбно тримав банку з вудкою, що, здавалося, вони зараз попадають на землю. Сергій обернувся до Василя і, не зупеняючись, крикнув у відповідь:

— Не розгублю!

Він вже добігав до кущів, за якими серпантином тягнулася донизу витоптана людьми і коровами доріжка. Худобу часто випасали просто тут, на схилах ріки, де завжди була найсоковитіша трава. Раптом у малого злетіла сандаля й впала точнісінько у велику коров’ячу, ще свіжу, «лєпьошку». Малий ледь не розплакався від такої невдачі і змушений був вернутися назад, до Єленчиної хати, підстрибуючи на одній нозі й тримаючи сандалю за хлястик разом із банкою та вудкою. На щастя, Федорові вже десь зникли за хатою і не бачили Сергієвої ганьби. Тут, край обійстя, з закрученої бляхи, вбитої просто в пагорб, лилася вода. Малий обмив ногу в чуркалі, надягнув сандалю і знову побіг доріжкою вниз до ріки. Крізь кущі виднівся Черемош; десь неподалік гуркотів двигун лісовоза; загружений кругляком, здавалося, він ледве-ледве плететься від Сокільця; тільки на довгій прямій Довгопільській дорозі він почав потроху розганятися.