Сергій Дячук - Біла ріка

— Тікає! Тікає! — закричала Люда.

— Тримай! — крикнув Іван, перестрибнувши до малої, а потім знову назад. За мить Іван впіймав струга за хвоста і витягнув його з-під каменя. Малий Сергій аж охнув:

— Такий великий!

Люда, усміхаючись, подивилася на брата:

— Це я його помітила! Іван погладив малу по плечі.

Звільнивши торбу, що була зроблена з якоїсь клейонки, Іван набрав туди води і поклав до неї струга, віддав малому:

— Неси додому.

Вийшли на дорогу біля Єленчиної хати. На лаві сиділи Федорові — Єленка, Василь, Лариса і якісь малі з села. Вони іронічно звернулися до Івана з дітьми:

– Є риба? Ну шо, фейст риби наловиле?! Іван, усміхаючись, відповів:

— Та не дуже, — і вдоволено, після паузи, додав: — Лише одного струга.

Іван кивнув на торбу.

— Ану, покажіть!

Василь підбіг і зазирнув всередину.

— Йуй! — викрикнув він. — Мой, якого великого струга вловеле! Мамо, ідіть подивіться, який великий!

Усі кинулися до порти — дивитися на струга. Люда торжествувала.

— Це я його під каменем помітила! — і, подивившись на брата, додала: — І допомогла татові зловити!

Знову озвався Василь:

— Йо! Такого великого на вудку не зловиш. Хіба тілька руками, — засміявся.

На горбі сиділа Катя з Марією. Прийшли з села малі Миколаїшині з дєдьою — вуйком Миколою.

— А шо, фейст риби наловили, шо Федоровим хвасталисе? — спитав вуйко у Івана, коли він, неспішно підвівшись і потиснувши руку Миколі, знову присів на траву.

— Та ні, нема риби. Це вже збиралисе йте, а мала під каменем струга уздріла.

Сергій відкрив сумку:

— Мой, великий! — вигукнув крізь сміх Микола.

Струга поклали у ночви з водою, де він розправився й повільно плавав по колу.

Діти вуйка Миколи Кабюка були двоюрідними вуйками і вуйнами Сергію та Люді, хоча вони й були майже одного віку з ними. Микола пізно вдруге одружився. Правда, мав у цьому шлюбі трьох синів і трьох дочок. Старшою була красуня Аня, за якою «вмирали» всі хлопці не тільки в Довгополі, але і на тому боці. Вона була трохи старша за другу Юрієву доньку Свєту. Коли ще обидві сестри ходили до школи, Света, зустрічаючи Аню по дорозі, на знак поваги і любови несла її портфель. Між Миколаїшиними і Юрієвими була особлива дружба. Обидві родини буле небагаті — інші Кабюки жили гоноровіше і трималися трохи осторонь. Але всю фамілію тримала вкупі Анна — «баба Матріщена».

Люда з Сергієм сиділи надуті під хатою на горбі, на лаві. До них підійши Надя та Свєта — молодші Миколаїшині, за якими брат з сестрою спостерігали, коли вони тільки вийшли з села і потім неквапно піднімалися до них на горб.

— А шо не прийшли телевізор дивитисе? — спитали вони.

На горбі сигнал не доходив, тому телевізор з сильними «помєхами» майже нічого не показував, тільки шипів, тому Сергій з Людою бігали дивитися улюблені телепрограми до Миколаїшиних. Їхня хата у долині стояла біля цегляного заводу, і там сигнал був стабільний. Тоді показували якесь «ненаше» багатосерійне кіно про Робін Гуда, а ще улюблений фільм Сергія про прикордонників — «Государствєнная граніца». Малому найбільше подобалися серії про війну, де змальовувулось життя застави напередодні нападу німців на СРСР. Але Марія іноді не пускала малих «на телевізор» до родичів. Так було й цього разу.

— Баба не пустила, — сердито відповіла Люда.

— Йдемо у гриби? — запропонували Надя зі Свєтою.

— Ні, йдемо гратися у війну! — сказав Сергій.

Люда скривилася, бо вважала вже себе завеликою для цієї компанії. З долини прийшла Лариса і всі таки пішли до лісу, відпросившись у Марії, яка довго не хотіла пускати онуків. Лише після того, як втрутився Іван, Марія дозволила.

Діти піднялись на осипник і бігали там із патичками — уявною зброєю, — граючись у війную. Тут, у лісі, ще залишились шанці з часів першої світової. Вони давно вже заросли мохом і папороттю. Прямий контур окопу проходив через велику ділянку лісу та галявину, де скраю був великий мурашник. Це місце відавна було окуповане червоними мурахами. Поруч з двома великими живими мурашниками, викладеними з хвої, стояв один покинутий, зруйнований вітром і дощами. Малі побігли вглиб лісу, залізли у малину. За хащами земля відкрила частину кладеної з кругляку стіни. В засипаній вирві засіялися маленькі смерічки, а більша росла скраю. Малі зупинились над урвищем, вдивляючись у напівзруйнований зруб. З лісу вийшов Мітя — молодший син вуйка Миколи. Він був у гумових чоботях і тримав у руках повну торбу грибів. Побачивши сестер та своїх двоюрідних племінників, він повільно підійшов, усміхаючись. Мітя мав шалену вдачу. Настільки любив битися, що впрягався у бійки навіть з набагато старшими за себе хлопцями. Він постійно влипав у якісь сумнівні історії, й через це був змушений пожити якийсь час в інтернаті для дітей «з проблемами» і «вадами розвитку». Він був кращим злодієм на храму в Конятині. Останньою витівкою Міті було поширення чутки, що у лісі з’явилася рись, і люди боялися йти по гриби. Натомість Мітя збирав велекі врожаї, і лише згодом таки розповідав родичам, що то він просто вигадав.