Сергій Дячук - Біла ріка

— Шо є? Шо ви там увиділи? — спитав зацікавлено Мітя.

— Мітя, дививсь! — збуджено зарепетував Сергій.

— А, подумаєш! Я цілі бачив! Це бункер був колись, — відповів малому лише на кілька років старший за нього вуйко.

— Який бункер? Бліндаж? — перепитав малий.

— Тут «банда» ховалася колис.

— Бандити? Партизани? Це як Ковпак?

— Та ні. Лісові брати. Як тобі пояснити?.. Вони як ці хлопці Робін Гуда були. Їх ще в кіні «бандерівцями» називают, — він нагнувся і прошепотів на вухо. — У мене дєдьо був бандерівцем. Але ти ж нікому не скажеш, добре?

— Добре, — прошепотів схвильовано Сергій у відповідь. Він вперше почув про таке і зацікавлено дивився на Мітю.

Дівок бункер не дуже цікавив, тож вони пішли шукаючи гриби. Вийшовши з лісу, побачили Марію біля хати. Вона склала руки і визирала, хвилюючись, онуків із лісу. Увечері всі зібралися у хаті. Мітя розповідав якісь свої смішні, частково вигадані, пригоди. Іван сильно смівся з тих його оповідок, бо любив Мітю за його вдачу. Сергій, що вже лежав у застеленому ліжку, раптом голосно спитав:

— Мітя, а розкажи, хто такі бандерівці? Дорослі перестали сміятися і лише перелякано перезирнулися. Іван аж закашлявся. Наступного дня малий Сергій з дідом пішли до церкви, було якесь свято. Після служби було вінчання, і малий набив собі цукерками, що розкидали у церкві, повні кишені. Й тепер, стоячи у величезній черзі біля сільмагу, в якій ніби зібралося пів Довпгополя і ще чимало галіціян в очікуванні «хлібовозки», малий діставав з кишені по одній цукерці-горошині, вдоволено клав до рота й постійно смикав Юрія за рукав.

— Скоро вже? Бо я втомився…

Юрій лагідно усміхався і гладив малого по голові.

— Потерпи, ще трошки, Сергійчику, вже скоро.

За годину приїхав «газон» з написом «Хліб» і намальованим жовтою фарбою великим колоском пшениці. Натовп кинувся до дверей магазину. Юрій, накульгуючи, дійшов до черги. Люди почали напирати на двері. Малий бачив, як дідо почервонів і силкувався пробратися ближче, діставши з кишені дві легенькі сумки.

Тут, у горах, у цих віддалених селах українських Карпат, криза, що накочувалась на країну рад, відчувалась особливо. У дефіциті були елементарні продукти, зокрема й хліб. Люди перешіптувались, мовляв, це все тому, що союз мститься, карає край за «банди» і за нелюбов до радянської влади цієї забутої Богом і людьми землі гуцульської.

Коли Сергій вже почав хвилюватись, з натовпу винирнув щасливий Юрій з десятком буханців у торбах. Йому допоміг просунутися до продавчині якийсь дужий молодий родич. Біля самої кладки Юрія з онуком перестріла жінка з Галіції.

— Слава Ісу! Зі свєтом, Юрчіку, — привіталася з дідом.

— Здрастуйте, — чемно відповів Сергій. На що жінка одразу запитала у Юрія:

— Юрчіку, а шо це ваш онучок чужою мовою говоре?

— Навіки Богу. Дякувать. І вас. Та байка, у них там у Києві усі так говорять, по руські, — задихано відповів старий. Жінка на мить скривилась, але тут таки знову заусміхалась:

— А шо, хліб вже привезли? Йуй, а я казала доньці, шо раніше треба було йте.

Поруч пройшла сліпа жінка — її вела маленька дівчинка, яка сердито подивилась на малого. Сергій прошепотів дідові.

— Діду, темна пішла.

Малий був навчений, що незрячих не можна називати сліпими — це образливо для них. Напевно, через Євангеліє, де була категорія «зрячих сліпих», духовні очі яких сліпі, тому людей з такою вадою у горах називали темними. Малий ще довго озирався і дивився вслід «темній» жінці; дівчинка, яка вела її, теж оберталась і дивилась на Сергія.

Пойдаші повернулися в Бориспіль за кілька днів до першого вересня. Малого Сергія біля під’їзду перестріла нова сусідка з четвертого поверху: повненька дівчина, яка вчилася у п’ятому класі й увесь під’їзд її ненавидів, бо у них вдома було фортеп’яно, на якому вона часто вистукувала нав’язливі гами. Малий похвалився, що був у «бабушки».

— А де твоя бабушка живе? — спитала дівчинка.

— В Україні, — випалив малий. Сусідка розсміялася Сергію в лице, аж захльобуючись.

— Дурненький, а ми де живемо по-твоєму? Малий почервонів і мовчки знизав плечима.

— В Україні теж! — відповіла дівчинка. Для Сергія це була новина.

В офіцерській їдальні до Івана підійшов Прудніков.

– Іван Федорович, можете мене привітати.

— З чим? — спитав байдуже Іван, наминаючи борщ.

— Жінка вагітна! У нас скоро буде дитина.

— Вітаю, — сказав Пойдаш, навіть не глипнувши на колегу, який вирішив поділитися з ним радісною новиною. А потім ще й перепитав: — А ви, Валерій Владимирович, впевнені, що це ваша дитина? Ви в командіровку за поповненням їздили, а біля вашого парадного Голіновський цілими днями ошивався.