Сергій Дячук - Біла ріка

Посилюється національний рух у Прибалтійських республіках. Якось урок у класі почався з того, що вчителька Галина Дмитрівна опитувала дітей, хто якої національності. Вона сама називала національності, а діти піднімали руки. «Дєті, єсть лі срєді вас рускіє?». Ліс рук. Навіть Паша Тарасенко підняв, хоча був українцем, і з нього почали сміятися. «Украінци?» Сергій підняв руку. Попри те, що йому дуже кортіло долучитися до більшості. Наприкінці вчителька провела ще одне опитування: що таке Прибалтика — одна республіка чи три окремі: Литва, Латвія, Естонія. Сергій, ще не дуже обізнаний з географією, поставив галочку на знак згоди з першим варіантом відповіді. Потім вчителька розповіла про те, в якій чудовій країні ми всі живемо, й де стільки народів мирно творять спільноту, що називається «радянський народ». Галина Дмитрівна підходила до кожного і питала, звідки родом їхня родина, додаючи від себе якісь схвальні репліки. Сергій сказав їй, що його родина з Карпат. Однокласники часто ображали малого: «гуцул тупой», «бандера», «вуйко». Та найдошкульнішим був для нього вигук: «Фєдя! Дічь!». Цим вигуком з «Діамантової руки» малого дражнитимуть до старших класів, бо замріяного і трохи дивакуватого, слабкого (особливо після повторного менінгоенцифаліта і коми) Сергія однокласники ніколи не любили. «Федя! Дічь», — протягом багатьох років шипіли з задніх парт авторитети класа, двоє Олегів — Коломієць і Мудровський.

Дзвоник. Початкові класи, розташовані на першому поверсі двоповерхової цегляної школи, тримаючись за руки, попарно, ідуть в їдальню. Там уже розставлені таці з граненими склянками і підігрітим молоком «з пєнкою». Більшість малих гидує, але хтось випиває до половини і біжить купувати заварне або кекс.

Того ранку полковник Шаповалов прощався з полком, «Третім отдєльним краснознамьонним полком связі», своєю улюбленою дитиною, якій він присвятив усе життя. Він тримався нівроку, але по очах було видно, що старий офіцер ледь стримує сльози. Був сильний туман. На плацу, оточеному акуратними ялицями, стояла вся його частина, і в повітрі відчувалась якась особлива аура, важливість моменту. Кінець цілої епохи, ось-ось мала настати кульмінація. Командир стає на одне коліно і цілує полкове, ще з часів великої вітчизняної, знамено. Хтось із офіцерів шепоче:

— Дааа, кінець епохи! Бл…дь, і ніхто не фотографує. Історія, бл…дь!

Полковник ще деякий час постояв на коліні, за мить відпустив прапор, встав і вернувся на трибуну. В цілковитій тиші лунали короткі накази:

— Рівняння на середину! Струнко! Кроком руш!

Полковий оркестр заграв «Прощання слов’янки» і «коробки» одна за одною рушили повз трибуну. Підходячи до неї, командири чітко витягували долоні в останньому військовому вітанні своєму командиру. Той стояв на трибуні блідий і пальці його правиці якось аж неприродно вигнулись догори. Він наче намагався закарбувати у пам’яті кожне обличчя. Вже зараз він був зворушений, як ніколи, стиха нашіптуючи: «Здравія желаю!». Було щось батьківське в ньому. Ніби не його відправляють на пенсію, а це він проводжає свій полк, своїх дітей.

Як з’ясувалося пізніше, епоха закінчувалася не тільки для полковника Шаповалова і його розквартированого в Борисполі «Третього отдєльного краснознамьонного полка связі», а й для цілої країни. Зовсім скоро він зникне разом зі збройними силами цієї країни, мов останні коробки в тумані того ранку, коли старий полковник прощався зі своїми солдатами.

Хтось казав, що бачив, як Шаповалов плакав. Мовляв, на трибуні у нього тихо котилися сльози, і це було помітно, попри сильний туман.

Після уроків учителька залишила всіх у класі. Вона ходила задумана між рядів. Добігала завершеня третя чверть, надворі вже було тепло і діти нудилися за партами, дивлячись у три великі вікна, за якими був старий яблуневий сад. Раптом Галина Дмитрівна перервала мовчанку і заговорила.

— Ну, що будемо вирішувати? Кого в першу чергу приймати, а кого в другу?

Знову запала тиша. Вона підійшла до першої парти під вікнами і почала почергово, вказуючи пальцем на учня, визначати, хто вже достойний долучитися до піонерів. Вона вмотивовувала свій вибір успіхами у навчанні і поведінці. Підійшовши до Сєлєдкової, яка сиділа посеред другого ряду, вчителька чомусь «призначила» дівчині «другу чергу». Сергій вважав, що це було несправедливо, бо дівчина старанно вчилася, мала високі оцінки й відмінну поведінку. Сєлєдкова почервоніла, розплакалась, поклавши голову на руки, але вчителька залишилась незворушною. Галина Дмитрівна продовжила сортування учнів. Настала черга Сергія. Він відчув хвилювання, наче внаслідок невивченого уроку.