Сергій Дячук - Біла ріка

Мужики засміялися.

— Уявляю собі, шо начклубу пережив в кабінеті командира!

Розмову підтримав Іван:

— Стою зранку на балконі, тут бачу — Швець йде на службу.

Іван на мить зазирнув у карти, зробив свій хід.

— Так, про що це я… А! Так ось, підполковник Швець йде на службу, а тут через паркан боєць перелазить у самоволку. Швець на все горло йому кричить: «Товариш боєць, до мене!» Той зістрибує і, не обертаючись, починає тікати попід парканом. Швець роззирнувся, чи його ніхто не бачить, поставив дипломат на дорогу, — і як рвоне за втікачем!

— Ага, цей може, — перебив Іванову оповідь молодий лейтенант.

— Через десять хвилин бачу: руки йому за спиною скрутив, веде. А там якийсь майор якраз проходив, то він полоненого йому передав, щоб на губу провів. Забрав дипломат, поправив пасок і далі на службу пішов.

Начфіз полку Рагут підтвердив, що Швець нормативи здає на відмінно, і тут таки серйозним тоном заявив:

— Родіну-мать будуть знімати.

Один з офіцерів, не одриваючись від гри, докинув:

— Чули-чули. Там якийсь скандал. Меч у баби вищий за дзвіницю Лаври.

Інший, затягуючись цигаркою, його виправив:

— Да нє, там грунт під фундаментом просів. Там же, трясця, плавуни одні, найшли місце, де ставити… Такі гроші вгахали! Два мільйони рублів! А вона в Дніпро з’їжджає…

Рагут задумався, ляснув картою, всміхнувся.

— Нє, простіше все, мужики. Труси бабі забули одягнути, коли ставили.

Чоловіки засміялись. Один із військових, що перехиляв чарку, не зміг допити горілку: давлячись від сміху, закашлявся — пішла не вте горло; хтось постукав його по спині. Оповідач тільки ледь усміхнувся.

— Да, труси забули, — ще раз промовив він голосом драматичного актора, на що чоловіки почали сміятись ще дужче.

«Дєд», який досі мовчав, слухаючи мужиків, сором’язливо всміхнувся і захитав головою.

«Дєд», як його тут називали всі, жив через дорогу. То була вулиця Горького. Вона відділяла військове містечко від міста і була радше символічним кордоном, бо паркан вже давно зняли. Неговіркий дєд був ґаздовитий чоловік, який жив у невеличкому цегляному будиночку з ділянкою на сім соток; на подвір’ї, біля маленького сарайчика, в нього росли чудові фруктові дерева. Ці дерева були завжди ретельно доглянуті, побілені, кущі — підстрежені, а хата з кинутою поверх неї «шубою», пофарбована в салатовий колір, завжди сяяла чистими вікнами; довкола панував ідеальний порядок. Дім вирізнявся своєю доглянутістю на тлі цілої вулиці, де мешкали цивільні. Паркани у яких були в кращому випадку нефарбовані, а частіше — просто завалені. Дєда знали усі «гаражисти», бо то були здебільшого військові, які сходились сюди, тікаючи від хатніх клопотів, жінок і дітей. Тут в них був наче неформальний клуб, де вони пили горілку й обговорюючи свої справи, рідше — політику, частіше — матчі київського «Динамо». Дєд приходив завжди непомітно, майже ніколи нічого не говорив, — любив послухати інших, випити пару стопарів. Потім так само непомітно, як і приходив, перебігав вулицю, заходив до своєї хати, вмикав радіо й слухав новини. Це у нього перетворилося на традицію, ритуал. Потім вмикав світло і читав газети або просто сидів біля вікна, милуючись своїм маленьким садочком. Якщо було літо — виходив надвір: любив посидіти на лавочці за столом, вслухаючись у ніч.

Того вечора він йшов своєю вулицею. Перехожі дивились на нього, але він наче не бачив нікого перед собою, лише механічно відповідав на привітання. Йшов у своєму старенькому сірому піджаку від костюма, що колись давно купила йому жінка у Києві, в ЦУМі, тримаючись правою рукою біля серця. Він одягав цей костюм лише на великі свята і на весілля дітей, які жили тепер у Києві, десь на нових масивах, і вкрай рідко навідували свого старого в Борисполі. Власне, того дня він сам гостив у них: відвіз дітям консервацію, онукам — яблука з власного саду, а назад вже віз порожні трьохлітрові банки: великий дефіцит. Вагон електрички був забитий. Скоро — Дєнь Побєди, тож дєд надягнув свого старенького сірого костюма з улюбленою нагородою на ньому.

Були у нього й інші медалі та навіть кілька орденів, але цю він любив найбільше: зі світло-блакитною стрічкою, срібну медаль «За отвагу!». У вагоні було багато молоді. Дєд став у проході, ледве примостивши сумки з банками. На одній зі станцій якась бабця почала кричати на молодих, що сиділи і весело розпивали «Жигулівське».

— У, зарази! Місце би вступили ветерану!