Сергій Дячук - Біла ріка

Вони викличуть швидку, дочекаються її і допоможуть лікарям донести його до карети, а самі, сумні, підуть у центр міста, в парку. Біля меморіалу гулятимуть люди, ветерани з колодками і орденами на військових і цивільних піджаках, військові у синій парадній формі з родинами. Вони сядуть біля засипаної бузком братської могили в парку з сотнями прізвищ на гранітних плитах, будуть вдивлятися в палахкотіння вічного вогню і, вклонившись полеглим, зайдуть у відділ «соки-води» в гастрономі на центральній вулиці. Один із них прошепоче, всміхаючись: «Ех, лише одні соки і води». Там, де продавали горілку — сама мінералка, лимонад і томатний сік. Тоді вони куплять у сусідньому відділі дві пляшечки одеколона і знову підуть у парк. Біля меморіалу ВОВ побачать незнайомого колегу, — дуже худого чоловіка в бідному, зношеному костюмі, з сивою чуприною і одненькою «Отвагою» в парі з орденом Великої вітчизняної війни на брудній стрічці. Він скромно сидітиме скраєчку на лавці, поруч з гладкими жіночками. Фронтовики раніше не помічали цього ветерана. Не помічали його й інші, бо квіток в руках у нього не було.

Тим часом якийсь партійний бонза виголошуватиме ідеологічну ахінею, але його вже ніхто не слухатиме. Діди махнуть незнайомому ветерану (певно, з якогось села приїхав на святкування в місто) характерним жестом, мовляв, «третім будеш». «А є?» — спитає чоловік. Тоді один з ветеранів покаже флакони з одеколоном, розтикані по кишенях, і вони утрьох помянуть їхнього дєда і усіх інших, п’ючи одеколон по черзі просто з пляшечок.

Хата дєда дотепер стоїть на вулиці Горького пусткою. Минуло вже більше двох десятків літ, його діти з Києва ніяк не можуть поділити спадщину, а хата стоїть і руйнується. Розбиті вікна, розтріпане ганчір’я фіранок, які ще пам’ятають старого господаря. Даху немає, бо дім горів, — мабуть, грілися безхатченки і ненароком підпалили. Сад заріс, і ніхто вже тут не збирає яблука та груші, щоб відвезти приміською електричкою родині до Києва.

Державу, збудовану Сталіним, вже добряче хитало. Наприкінці свого існування вона нагадувала великий підводний човен, що увійшов у «важку воду», і капітан втратив керування. Її вже роздирали перші міжнаціональні та міжетнічні конфлікти. Українці, розкидані по неозорих просторах СРСР, намагалися повернутися в Україну, але першими були грузини та вірмени, які верталися додому, щоб згодом долучитися до творення новітньої історії своїх держав — історії не тільки світлої, але й кривавої.

Події розвивалися аж так швидко, що годі було за ними встежити. Ось валиться берлінський мур, і всі спостерігають це в новинах по телевізору. Руйнується соцблок. В країнах Варшавського договору падають комуністичні уряди. В Бухаресті відбувається повстання, під час якого диктатора Чаушеску та його дружину засуджують до страти і негайно виконують вирок. Їх судять в якійсь школі на малій батьківщині Чаушеску, куди вони втекли після того, як в столиці мітинг переріс у народний наступ. Його намагалися придушити силою, — почалися збройні сутички, пролилася кров. І ось картинка на екрані: стоять бліді старі люди, їм зачитують вирок. Колишні правителі перелякані. Ще місяць тому вони наводили жах на цілу країну, а тепер — зіщулені, жалюгідні; він у якомусь задрипаному пальті, вона — зі скуйовдженими сивими волоссям, без перуки. Їх виводять на школьне подвір’я, і вони щось перелякано бубонять. Кат перезаряджає автомат і, ледь прицілившись, дає чергу з АК. Одна черга — і ось вони лежать, обійявшись. Камера наближається. Кажуть, що їх потім поховали десь у Бухаресті, в чужій могилі.

– Іван, переключи телевізор! Сергійко, не дивись! Іван! — кричить Катя на чоловіка, який тільки-но зайшов до кімнати. Малий сидить, вражений, на дивані, ледь не плаче. Катя додає з тривогою:

— Як там Свєта?

Катіна сестра якраз гостювала тоді у родичів Колі, її чоловіка. Вони тільки-но одружились і це був їхній медовий місяць. Родичами була родина інтелігентів з Бухаресту. Родичка ходила показувати Свєті спеціальну лікарню, пологовий будинок, де у немовлят начебто брали кров для переливання диктатору Чаушеску. Родичка розповідала моторошні історії й примовляла румунською, що «тут навіть стіни кричать». В результаті тих історичних подій Свєта з Колею застрягли в Бухаресті. Прямого сполучення з Чернівцями не було, і вони довго добирались країною, охопленою ейфорією звільнення від комунізму, й потім через Молдавію — додому. По дорозі їх обікрали роми, і вони змушені були, щоб прохарчуватися у дорозі, продати за безцінь Свєтині золоті сережки, що їх подарувала румунська вуйна Колі. Коли вони врешті-решт повернулися до Чернівців, Коля на колінах цілував землю біля місцевого автовокзалу, заявивши, що він більше з рідної землі — ні ногою.