Сергій Дячук - Біла ріка

Холодну війну було програно. Ради не витримали гонитви озброєнь. Почалась інфляція, прилавки магазинів спорожніли.

Катя стояла в черзі за цукром. Здавалося, що вона була кілометрова і хитро закручена. Люди записували на долонях свої номери у черзі. На людину давали лише строго регламентовану кількість цукру, тому вона взяла з собою дітей, які стояли зараз разом із нею. Була пізня осінь. Зморені люди з сірими лицями і в сірому одязі. Час од час спалахували сварки, — ледь не доходило до бійок за кожен зайвий кілограм. Ніхто не звертав уваги на дітей, жінок і старих.

Повернувшись додому з добутим цукром, увімкнули телевізор. Показували телевізійний серіал «Дні Турбіних», який колись поклали «на поличку», але на початку перебудови таки почали крутити на телебаченні. Це кіно одразу стало улюбленим в містечку. Показували поспіль декілька серій, наступного дня — повтор. Ось на екранах Лановий, улюбленець усього жіноцтва країни. В білому мундирі ад’ютанта гетьмана Скоропадського. Пан гетьман звертається до нього:

— Ех, жоден мій ад’ютант не говорить державною мовою!

Герой Ланового намагається говорити українською: «Думаю…». Потім виправляється:

«Думоваю…». Гетьман махає рукою: «Говорітє по-русскі».

Скоропадський тікає, лишаючи Місто. Лановий забирає його портсигар, котрий гетьман забув на столі, мовляв, робить це заради історії. Згодом переповідає, що Скоропадський йому подарував цей портсигар на прощання. Зявляється Мишлаєвський. Іванові, який вже прийшов зі служби трохи під мухою, цей персонаж найбільше подобається. Не знімаючи форму, Іван сидить в кріслі й дивиться кіно разом із родиною. Персонаж Баса в цьому фільмі — ніби збірний образ усіх прапорщиків на світі. Чого варте бодай його розгніване: «Ви што, водкой поли натіраєтє?!» І трохи згодом — новий перл: «Как, ви нє кушаєтє сєльодку? А как же ви собіраєтєсь піть водочку?». Іван голосно сміється.

Була похмура осінь, коли Сергій побачив на Книшевому кладовищі, цьому найдавнішому некрополі міста, жовто-блакитні прапори. Вони майоріли вітрі й часом зникали у вікових хащах цвинтаря. Через мегафон якийсь хрипкий голос виголошував промову. Це був мітинг, зорганізований місцевими рухівцями, в пам’ять про етнографа, володаря Паризької золотої медалі товариста етнографії Павла Чубинського, автора слів гімну України. Залізні і дерев’яні хрести були ледь помітні під чорним віттям: дерева вже скинули листя, але росли тут дуже густо. Чубинський був родом з одного хутора під Борисполем, і був похований біля місцевої церкви, яку колись старий полковник, безумний Книш, побудував на тому місці, де помилково вбив свого сина. Той не слухався свого заможного гордовитого батька і таємно зустрічався з простою селянкою. А старий хотів збільшити свої маєтності й уже підібрав сину пару. І ось однієї літньої ночі він вистежив сина під час побачення у садах книшевої садиби. У нападі люті зняв рушницю і вистрілив. Щебіт птахів урвався й запала могильна тиша. Книш підбіг і з жахом схопився за голову. Він влучив у сина. Над ним заходилась у розпачі дівчина. Тож старий побудував тут церкву, а розлогий сад віддав під цвинтар.

І десь тут була й безіменна могила П.Чубинського, яку зруйнували більшовики, захопивши Україну, — намагаючись умертвити й пам’ять про автора «Ще не вмерла…». Подув вітер, прапори затріпотіли. Перехожі на мить зупинялись і прислухалися до слів промовців, які по черзі передавали один одному мегафон. Сергій не переходив на той бік, а стояв під деревом. Він не намагався розчути слова, а лише спостерігав за тим, як ці два кольори — синій і жовтий — хвилясто майорять у повітрі, на тлі сіро-чорно-білого дня. Ці прапори привертали увагу, люди з цікавістю визирали з вікон автобусів, москвичів, уазиків, зілів. Якась сердита молода мамця везла дитину у літній колясці. Дитя сміялося і своїми маленькими пальчиками показувало в бік мітингу, час од часу обертаючись до своєї мами.

Мітингарі згадали жертв Голодомору, що були поховані тут у братській безіменній могилі, мов худоба, в котловані від Книшевої церкви, висадженої в повітря більшовиками ще наприкінці двадцятих. Бориспіль у той страшний 1933-й хоч і не голодував, бо містяни мали можливість ходити в Київ, де на Євбазі вимінювали собі харч. Натомість довколишні села поглинуло голодне пекло. Люди у відчаї покидали свої обійстя і йшли в районний центр, сподіваючись дістати хліб для дітей, що лишалися вдома. Були то переважно жінки. І ось ходили вони, мов тіні, примари. За народним повір’ям, страшна мара являється у вигляді блідої старої жінки і зазирає у людські вікна напередодні епідемій чи інших лихих, ніби попереджаючи. Жінки ходили містом, падали просто посеред вулиць і вмирали. Кожного вечора від райлікарні від’їжджала підвода і збирала тіла по всьому місту, потім ховали їх у книшіській ямі, часом навіть ще живих.