Сергій Дячук - Біла ріка

На світлині німецький солдат-кулеметник. Десь в Україні вийшов із бою. Лице у зморшках, весь у кіптяві, аж чорний, брудне волосся, скуйовджене волосся. Він дивиться в об’єктив камери фронтового журналіста. Поруч, напевно, його друзі. Але їх нема на фото, вони не брали участь у цих боях. Тому вони мовчать, дивлячись на цього кулеметника, що вийшов із бою. Погляд у нього сумний і переляканий, він дивом залишився живий у цьому тригодинному пеклі, в якому він приріс до станка свого МГ. Безпомічно звисають руки, мов неживі, рукави закатані, пояс перекручений і десь аж на грудях, форма пом’ята і брудна. Він подивився лише на секунду в об’єктив. Лише одна маленька мить. Йому, напевно, вісімнадцять, але війна перетворила його на старця. Друзі, яких немає в кадрі, всунули йому сигарету до рота і вона тліє. Він не може навіть рукою поворушити, тому робить короткі затяжки. Біль у м’язах і втома, страшенна втома від війни. Прокляття війні, — промовляє його погляд. Тут у нього вкрали душу.

Станції під Харковом заповнені жінками в куфайках і чорних хустках. Усі ніби однакові з лиця, молоді, але водночас зістарені від голоду. Безумні очі, лиця, мов маски. Крики. Міліція відганяє їх від пасажирського потягу. Вони прориваються на перон і сунуть незнайомим пасажирам своїх дітей, щоб хоч їх забрати з цього пекла, яке влаштували їм тут комуністи в 1933 році. Крики і плачі дітей. Жінки вже не можуть плакати. Вони тільки стогнуть — немає сил кричати. Білі обличчя, білі, як полотно. Вікна у вагонах зашторені, іноді звідти визирають рожеві обличчя. В одному з вагонів крізь шпаринку визирає немолодий вже чоловік.

Це італійський консул у Харкові, Граданіні. Потяг рушає. Нікому не треба їхні голодні діти, нікому не треба їхня Україна. Жінки намагаються бігти пероном, їх відганяє міліція. У Харкові повно-повнісінько втікачів із довколишніх сіл. Якась жінка сидить на вулиці, просто під під’їздом. Сидить, мов квочка, зі своїми двома дітьми. Різкими рухами поправляє брудну хустку на маленькій голівці дівчинки. Дівчинка — наче з Бухенвальду; шкіра, мов марля. Материнський інстинкт часом сильніший за безумство. На вулицях вмирають селяни. Їх ховають у парках «колиски більшовицької революції в Україні». Стають буденними таблички: «По газонах не ходити» і «В паркє запрєщєно хороніть». Національну інтелігенцію винищено. Дедалі частіше — випадки самогубств серед українських більшовиків із сумлінням. Курбаса заарештовано і розстріляно до чергової річниці Жовтня на Соловках, разом із іншими найкращими представниками української культури. Кажуть, що він кинув у лице якомусь чиновни-ковікомуністу, що йому набридло щоранку, по дорозі в театр, переступати через трупи селян на вулиці. Італійський посол дивується в своїх донесеннях жорстокістю людей, містян, які допомагають міліції ловити голодних селян: їх просто вивозять за межі міста. Кордон міста і села тут — це кордон між життям і смертю.

Один чоловік з українського села приїхав того року в Ленінград. Зайшовши в їдальню, вибухнув обуренням: «Жируєте?! А в Україні люди їдять людей!» Він розридався. «Діти! Діти пухнуть з голоду!» — повторював він. Потім заспокоївся, замовк і махнув рукою, додавши: «Нічого, і тут теж таке буде».

На світлині часів голокосту — якась безіменна могила, ще незакопана. В ній — тисячі людських тіл, переважно євреїв. Вони сплелися в одне ціле, мов коріння столітнього дерева. Розрита могила у полі, а в ній — замордовані люди, поскидані, мов сміття. Браму пекла відкрито. Ось вона, безодня.

— Ми думаємо, що в неї вдивляємося ми, а насправді вона вдивляється в нас, як сказано давно і не нами, але про нас! Кінець світу настав. Жодні виправдання не діють. Людина переступила межу. І не вірте тим, хто скаже, що цього вже не повториться ніколи. Ось він — світ без Бога! Яскрава ілюстрація того, як низько може впасти людина без Нього. І де та межа? Де причина, яка перетворює освічених і дисциплінованих німців на вбивць? Яка витворює з добрих українських селян садистів, а з безпосередніх і відважних росіян — злочинців? Поруйновані собори наших душ. Несправедливість, скаже хтось. І це також зневага до людини, так! Катастрофа стала можлива через мовчання світу. Її не помічали, як раніше, і 1933-му, вперто не помічали, що цілий народ у центрі Європи — на межі між життям і смертю. Того року Клім Ворошилов на урочистому прийнятті з нагоди якогось державного свята в столиці Туреччини кулуарно дорікав послу Польщі, мовляв, що це ви не можете своїх українців на місце поставити? Ми своїх уже поставили. Світ зберігав мовчання, хоча всі все знали. Україна конала, а зерно віправляли в Кіль та інші порти старого і нового світу. На виторговані кошти країна рад втілювала свої п’ятирічки. Ось така правда. Правда, любов, справедливість — це ті нев’янучі цінності, що завдяки ним людина залишається людиною. Коли археологи досліджували могильники неандертальців на території сучасної Німеччини, то з’ясували дивну річ: своїх померлих вони засипали квітами. Хоча їх і людьми називати не випадає, цих істот з великими надбрівними дугами і з грубими рисами обличчя; так, проміжна ланка в еволюції; такі опудала є в кожному кабінеті біології; об’єкти для насмішок і дитячої творчості; в БСШ № 5 теж був такий; його часом підписували чиїмсь ім’ям, коли хотіли когось образити. І хоч то були не зовсім люди, але вони засипали своїх померлих квітами…