Сергій Дячук - Біла ріка

— Вова, почєму так долго?!

Бєляєв відповів, що живе аж у центрі, а батьків не було вдома.

— Ладно, садісь уже. Красівиє цвєти, — положиш в вєстібюлє послє урока, — перебила його вчителька.

Ввечері до Сергія зайшов Антон. Він стояв на порозі з портфелем на плечах, весь брудний, — десь лазив, не заходячи додому.

— Дай попити! — сказав він тоном людини, які ніби щойно пережила кораблетрощу. Сергій швидко набрав води з крану, обв’язаного марлею, що мала б трохи затримувати іржу. Антон жадно випив, подякував і, вдоволено витираючись рукавом, вів далі:

— Даремно ти зі мною не пішов. Я знайшов склад пустий, без охорони, а там — повно скловати! — і Мурашко дістав з кишень маленьку, з сірого картону, коробочку, наповнену сірими ворсинками. Потім зняв портфель і, відкривши його, показав ще більше здобичі. Сергій аж причмокнув, пошкодувавши, що не пішов з ним в частину.

Через кілька днів усе містечко було в сірій і кольоровій скловаті — дітвора швидко порозбирала її з покинутих складів частини. Сергій пішов, щоб і собі урвати трохи. Склад зі старої червоної цегли був розташований за колючим дротом, який давно зіржавів і місцями в ньому були величезні дірки. Малі по одному бігли, пригинаючись, через бур’ян і верталися назад з ящиками скловати. Було там багато шпани різного віку — з містечка й не тільки.

Підходила до завершення четверта чверть в художній студії. Діти різного віку сиділи за мольбертами. За спинами ходила молода викладачка. Сергій нахилився до Антона, який сидів поруч, і пошепки перепитав у нього:

— Антоне, а що там під тією квіткою?

На табуретці стояв горщик із сухими квітами. Антон придивився.

— Не бачу. Нічого там нема!

— Як? То ж мак, здається?

Мурашко ще раз придивився і голосно розсміявся.

— То розетка!

Підійшла викладачка, зробила Антону кілька зауважень щодо його малюнка. Він перестав сміятися і капризно вигукнув:

— Не буду нічого перемальовувати!

— Я ще розумію, що у Сергія не виходить, але ж у тебе батьки художники!

Мурашко її перебив і розповів про розетку. Викладачка підійшла до Сергія.

— Сергію, у тебе окуляри є? Малий зам’явся.

— Ти погано бачииш? Треба обов’язково сходити до окуліста! Тільки не треба соромитися.

Учні студії повиходили на перерву. На центральній площі міста фарбували пам’ятник Леніну.

Діти стояли на сходинках і дивились у дорогу, якою безперервно снували машини. На протилежному боці — облуплений кінотеатр «Дружба» і центральний парк із заваленими лавами.

— Ну її, цю студію! Пішли гуляти! — запропонував Антон.

— Може, відпросимось? — перепитав Сергій.

— Не відпустить! — впевнено відповів Антон і швидко задріботів сходами вниз. За мить вони бігли навипередки до містечка, переганяючи перехожих: уявляли, що вони керують автівками.

В містечку вони зустріли однокласника Шосина на прізвисько «Гуїнплен». Людина, яка сміється. З роману Віктора Гюго. Але для більшості школярів — насамперед персонаж з кінофільму про середньовіччя, яке тоді показували по радянському ТБ. Цього нещасного кіногероя у дитинстві навмисно так скалічили, розрізавши рота до вух, щоб демонструвати разом з іншими потворами на міських ярмарках. В Іллі Шосина з обличчям було все гаразд, але на ньому завжди, незалежно від обставин, блукала усмішка. Діти вирішили залізти на дах п’ятиповерхівки «чехословацького» будинку, в якому мешкав Антон. Він різнився від усіх інших своїм фасадом, оздобленим кахлями з білої смальти, а також двома виходами на задвірки та сміттєпроводом, який, шоправда, ніколи не працював.

На стінах двокімнатної квартири висіли різноманітні зображення коней, — батько Антона малював їх з особливим натхненням. Анатомія коня — це була його фішка. Сергій пам’ятав, як Антонів старий заходив на заннятя студії й скрушно хитав головою, роздивляючись репродукцію одної знаної картини — батальної сцени часів громадянської війни; соцреаліст аж так вульгарно зобразив на цьому полотні коней, що батько Антона аж розчервонівся од гніву й перелякав усіх учнів, включно зі своїм сином.

— Це гидота! Гидота! — кричав він і тицяв пальцем у жалюгідних соцреалістичних тварин.

Щасливі діти бігали дахом, пускали паперові літачки. Антон запевняв, що він робить «АНи», Ілля ж, відповідно, запускав «ІЛи». На сусідньому даху старші хлопці кидалися в перехожих наповненими водою сосками. Цвіло біле море вишень, у якому подекуди був помітний квіт інших фруктових дерев. Якийсь дід у вицвілій зеленій сорочці без погонів махав їм костуром. Хтось крикнув: «Шухєр!», — і компанія миттєво щезла: хтось із дорослих піднявся на дах. Діти присіли. Небом котились окремі біленькі хмарки.