Сергій Дячук - Біла ріка

— Там можна магній напиляти. В тому будинку, навпроти, пацани колесо в підвалі найшли.

Антон був поціновувачем бомбочок. Пізніше він із мисливської рушниці батька вб’є ворону. Просто зі свого балкона на четвертому поверсі.

Малі піднялися на дах сусідньої будівлі, де вже нікого не було. Натомість на балкон п’ятого поверху вийшла доросла жінка з шикарною фігурою, в легкому короткому халатику на голе тіло. Вона крутилася на маленькому балконі, розвішувала прання на мотузках, нагиналася, присідала, вставала знову. Малі аж завмерли, час од часу перезираючись. Виходячі з балкона й побачивши їх, жінка всміхнулася їм.

Увечері, як і кожної п’ятниці, в літньому кінотеатрі на території частини було кіно. Цього разу оператор із замполітом привезли «Голку», в якій головну роль зіграв Віктор Цой — кумир тієї епохи. Фільм здобув шалений успіх у прокаті, тож на лавах сиділи і «духи», у перших рядах, і «діди», яким належали кращі місця. Вони постійно щось кидали в перші ряди. Один з новобранців, вузькоокий солдат, мовчки обернувся до них. Із задніх рядів хтось загримав:

— Што, чурка, нє нравітса? Чьо вилупілся? Отвєрнісь, сука!

В кабіну зайшов оператор, на білій стіні соліст гурту «Кино», схожий на Брюса Лі, заспівав молодіжний гімн кінця 80-х: пісню «Пєрємєн». «Діди», лузаючи насіння, почали підспівувати:

— Пєрємєн трєбуют наши сєрдца! Пєрємєн, ми ждьом пєрємєн!

Діти мовчки йшли з кіна, лінуючись перелазити через паркан. На КПП, за склом, куняв черговий. Коли школярі проходили повз нього, солдат з червоною пов’язкою, ліниво позіхнувши, звернувся до малих:

— Пацани, закурити нема? А то вуха пухнуть.

— Нема, — діловито відповів Мурашко. Крокуючи спорожнілим вечірнім містечком, малі ділилися планами на літо.

— Поїду в Карпати з батьками, до бабці, — сказав Сергій.

— У Закарпаття? — перепитав Ілля.

Сергій зам’явся, — він і сам точно не знав.

В Чернівцях на вокзалі родину зустріла Свєта, — відпросилась з роботи. Вона привезла Катю з чоловіком та дітьми у ресторан, де тепер працювала, посадила їх за стіл у порожній залі. З кухні визирали молоді рум’яні подружки Свєти. Потім вона винесла страви, включно з червоним борщем, зі сметаною. Малий не любив борщів, бо мама часто його ними годувала, але цей був якийсь неймовірно смачний. Може, тому що Сергій зголоднів, а може — ресторанна церемонність додавала йому апетиту: червоні скатертини на столі, порцелянові сільнички, дерев’яні й мідні оздоби на стінах. З’ївши борщ, малий пішов роздивлятися чеканку на стіні — краєвид смерекових гір. Свєта розповідала про їхні з Колею пригоди у Румунії під час перевороту. Потім усі вийшли на вулицю, поїхали тролейбусом до автовокзалу.

Комуністи помітно занедбали місто, «навіть за румунів не було такого бардаку», як скаржилася якась бабця на вулиці. Проїхали поруч з ратушою. На центральній площі міста, на тлі усієї цієї вишуканої європейської краси (попри облуплені стіни та фасади) — груба брила, загиджена голубами: потворний пам’ятник Леніну. «Маленький східний Париж», яким захоплювавсе сам Ференц Ліст, цей коштовний камінь у короні Габсбургів, столицю герцогства Буковина у складі однієї з наймальовничіших провінцій старої Австрійської імперії, совєти перетворили на місто зі славою одного з найбрудніших у СРСР. На автовокзалі, в залі очікування, — велике панно, на якому зображені радісні гуцули, що зустрічають визволителів із червоними прапорами. Бігали кутюги, скрізь сміття, брудна вбиральня, в яку страшно було зайти. Люду з Сергієм залишили «на валізах», бо дорослі мали ще справи у місті: родина назбирала на ощадкнижці дев’ять тисячі рублів і планувала купити жигулі, тож Іван хотів з’їздити в місцевий автосалон, прицінитися.

Діти стояли в затінку, ліниво жували булочки з маслом. Поруч стояла якась стара. Вона не зводила очей з брата і сестри. Напевно, вона була голодна. Тоді Люда віддала їй свою булочку, а Сергій — аж дві. Бабця заплакала:

— Йуй, дєкую, дєкує вам, діточки, абе здорові буле!

З’ївши трохи, вона розповіла, що була в лікарні, й тепер її виписали, але забрати нема кому, то вона сама їде. На її ногах були домашні капці. Вона замовкла, а потім щасливо усміхнулася і спитала:

— А ви чиї будете?

— Наше прізвище — Пойдаш, — відповіла Люда.

Жінка опустила очі й, тихо всміхнувшись, запитала:

— А ви не онуки того лісника без трьох пальців, Федора Пойдаша?

Здивована Люда ствердно замахала головою: