Сергій Дячук - Біла ріка

Радянська школа під кінець існування СРСР стрімко деградувала. Ще існувала піонерська організація з жовтенятами і ВКЛСМ — усі ланки виховання і дозрівання до рівня КПРС, але в торжество комуністичної ідеї ніхто вже не вірив.

Це був останній день народження Володимира Ілліча Леніна, що його змушена була святкувати уся країна. З самого ранку в школі були урочистості з покладанням квітів до гіпсового бюста Ілліча у вестибюлі, ретельно відмитого і відчищеного від школярських «прикрас» (іноді доволі вульгарних). Такі витівки вже не розцінювалися дирекцією школи як ЧП вселенського масштабу. Вождю дедалі частіше домальовували фінгал під оком або прописували погане слово з трьох літер на чолі, але того дня бюст сяяв, як новенький. Діти несли квіти і без зайвого ентузіазму клали на підлогу — багаторічний ритуал.

Галина Дмитрівна стояла мовчки перед дошкою. Посеред класу вивели трьох невдах, які не принесли цього дня до школи квітів. Серед них був і Сергій. Батьки не поставилися серйозно до вимоги принести квіти на день народження Леніна. Та й Іван мав клопоти на роботі: з частини вчергове втік боєць із автоматом. Дівчина на гражданці кинула його, той написав гнівний лист у відповідь; намастивши ваксою підошву чобота, лишив відбиток на папері, приписавши наприкінці: «Еслі би нє етот сапог, ти била б сєйчас нємєцкой подстілкой!» Розпиляв копійчану монетку і вклав до листа, мовляв, така тобі ціна. Але це все було б байкою, якби він не зник із варти, прихопивши з собою АК. Тепер усі офіцери і прапорщики ходили у складі міліцейських патрулів приміськими електричками, шукаючи дезертира.

Діти стояли, мов персонажі зі знаменитої картини часів соцріалізму «Знову двійка», схиливши голови. Лише Мурашко ледь стримувався, щоб не розсміятися.

— Я же понятним русскім язиком сказала: завтра празнік, дєнь рождєнія Владіміра Ілліча, пріходім всє с цвєтамі! — перервала гнітючу тишу вчителька. — Ну, нєужелі нєпонятно?

Антон Мурашко на своє виправдання розповів якусь напівдетективну історію. Клас наповнив дзвінкий дитячий сміх. Тоді Антон змінив тактику і придумав іншу, правдоподібнішу версію подій, мовляв, квіти по дорозі засохли і він був змушений їх викинути в урну. Навіть розказав, де ця урна знаходиться, заохочуючи Галину Дмитрівну перевірити, що він каже правду. Клас ще сильніше сміявся. Не сміялась лише Галина Дмитрівна, яка почервоніла, але стримано, крізь зуби, відповіла малому зухвальцю:

— Антон, нє врі!

На партах лежали квіти. Галина Дмитрівна швидко їх розсортувала: хороші — червоні троянди та гвоздики з гладіолусами — понесли «вождю світового пролетаріату», гірші квіти — чорнобривці і усілякий бур’янець з бабиного городу — відправили покладати до Кургану слави.

— Ну, а ви, — і Галина Дмитрівна зловісно подивилася на невдах, — ідіте домой, і чтоби бєз цвєтов нє возвращалісь!

Хлопці вийшли в пустий коридор, уроки ще не закінчились. Вони пройшли повз бюст Ілліча. Раптом, раніше часу, пролунав дзвоник і до виходу, сміючись, щодуху побіг Мурашко. Надворі було тепло. Якийсь зі старших класів був на фізкультурі. Малі зупинились за кутом школи. Бєляєв, високий і худий, як дримба, трохи відхекавшись, закричав на Мурашка:

— Дебіл, навіщо? Учілка зрозуміла, що це ми зробили!

Мурашко знизав плечима і пішов до білого паркану військової частини.

— Хто зі мною? — крикнув він, сидячи вже на паркані.

Але хлопці не відреагували, — пішли шукати квіти для Леніна. Бєляєв — до центральної бібліотеки, біля якої він жив. Сергій, не поспішаючи, пішов до свого дому. Він ще раз обернувся і побачив, як Антон ще сидить на паркані і щось пояснює Бєляєву, який ще не вийшов зі шкільного подвір’я.

Вдома нікого не було і малий не знав, що робити. Поруч з дорогою був приватний сектор. Попід парканом росло незрозуміло що, але ніби квіти. Малий задумано подивився на них — то були таки квіти. Його навідала рятівна думка, що можна нарвати цих квіток під парканом і віднести в школу. Сергій просунув руку між штахетинами і почав видирати їх з ґрунту разом з корінням. Від хвилювання він відчував, як прискорено б’ється серце. За мить він біг щасливий, з букетом, хоч і забув почистити коріння від землі.

Галина Дмитрівна сиділа за столом у порожньому кабінеті. Була велика перерва і однокласники Сергія бігали на вулиці. Він бачив краєм ока, коли забігав до школи, що вони біля стадіону грають у квача, а дівчата — в резинку. Вчителька на мить скривилась, бо від квітів йшов якийсь неприємний різкий запах, але потім приязно всміхнулась і відправила малого з цими квітами до кургану. Він швидко наближався до кургану слави, не розуміючи, чому не Леніну. Бо коли вчителька усміхнулася, він вже подумав, що покладе їх Іллічу. Посеред останнього уроку прийшов Бєляєв з трояндами. Галина Дмитрівна загримала на нього: