Сергій Дячук - Біла ріка

Через кілька років мешканці міста зустрічатимуть тут передові загони німецької мотопіхоти з хлібом і сіллю, дівчата у вишиванках вручатимуть їм польові квіти і ця подія прокляттям ляже на містозрадник протягом усіх повоєнних років. Зморені німецькі солдати гордовито позиратимуть на ще один підкорений народ, часом фальшиво усміхаючись. Їхній офіцер візьме хліб у старого діда з великою білою бородою і у вишиванці. Дід плакатаме і розповідатиме про біди людей, пережиті під більшовиками. Офіцер потисне йому руку, поцілується з дівчиною, що подарує йому квіти. Солдати вип’ють парного молока, принесеного жінками у глеках, і поїдуть далі — на Київ. Вони форсуватимуть Дніпро біля Переяслава, з важкими боями і великими втратами: під Переясловом триматимуть оборону загони, сформовані переважно з НКВС. Напевно, тоді німці й зрозуміють остаточно, що ця війна не буде для них легкою і швидкоплинною, як усі попередні в Європі.

На мітингу священик заспівав панахиду, присутні познімали шапки. Старші люди плакали, перехожі змінювали один одного, на мить ставали, вдивлялися і тікали далі у своїх справах. З пошти по сусідству вийшли солдати, які вже змінили форму одягу на зимову. В довгих сірих шинелях та шапках-вушанках вони ліниво подивилися у бік мітингу і закурили. Сергій зайшов на пошту, що розміщувалася через дорогу, в новій дев’ятиповерхівці з білої цегли. Приміщення було забите, там чекали у черзі солдати багатонаціональної радянської армії. Запотілі вікна, запах вакси і одеколону «Красная Москва» (як у батька). У всіх восьми кабінках були винятково солдати, вони стояли там, підсвічені тьмяним світлом, й говорили зі своїми рідними, які в цю мить були так далеко. Можна було легко зрозуміти, хто з ким перемовляється. Ось цей інтелігент в окулярах — з родиною. Він чемно притиснув слухавку й мовчить. Ось той смаглявий — з нареченою, бо ніжно щось шепоче і хитро всміхається. А той великий — певно, що з друзями, бо голосно сміється і жестикулює, наче при бесіді за пивом. Всі вони з’єднані зараз із усіма куточками неозорої країни — СРСР. Час од часу з якоїсь кабінки визирав боєць і жестами, тримаючи слухавку в руці, показував працівниці, що зв’язок зник, обірвало, але та на кожне прохання — висловлене чи мовчазне — незмінно знизувала плечима.

Катя чекала, щоб зателефонувати в Чернівці. Сергій знову вийшов із затхлого приміщення на вулицю. Він трохи упрів, тож відчув тепер сильний холод. Мітинг Руху вже закінчувався, активісти скручували прапори.

Тоді, спектоного літа 1941-го, після довготривалої облоги німці візмуть Київ. Попри те, що радянська пропаганда обіцяла за будь-яку ціну не здавати міста. По радіо виголошували патріотичні промови: «Ми сільни, как нікогда, ні шагу назад». До міста приїжджав навіть герой громадянської війни Гайдар — для підвищення патріотичного духу киян, передусім — піонерів, що їх збирали на зустрічі з автором «Тимура і його команди» в кінотеатрах міста, а потім вели копати протитанкові рови. Але найстрашніші часи починалися для місцевих євреїв, що були роковані на смерть. Радіо про це жодним чином не обмовилось. І ось, коли нові господарі міста погнали їх у Бабин Яр, вони до останнього моменту наївно вірили, що німці вивезуть їх на поселення, можливо, навіть у Палестину. Довірившись оголошенням, в яких було сказано: «Всєм жидам города Кієва с вєщамі собратса…». І ось вони вишикувались у довгі колони, а неєвреї, сидячи на згарищах своїх будинків, висаджених у повітря радянським підпіллям, їм тихо заздрили, мовляв, «жидів везуть у теплу Палестину, а вони тут мають зимувати на згарищах». І який жах мали пережити ті люди на Дорогожичах, коли їм було наказано роздягнутись. Усе стало зрозуміло. Там лежали гори одягу, зокрема й дитячого: маленькі черевички, сандалики. Тут починалось пекло. Їх вели на забій, мов худобу. Який жах мали пережити передусім ті діти, які у звичайному житті так часто бояться навіть просто залишитись у темній кімнаті…

В СРСР трагедія Бабиного Яру також чомусь була табуйована, як Книшевська. Тут побудували гаражний кооператив, і ще планували побудувати каналізаційний колектор, але люди не дозволили. З Бориспільським цвинтарем була інша історія. То був їхній гріх, їхній злочин проти людяності, який за будь-яку ціну треба було приховати від прийдешніх поколінь, але чому так само хотіли стерти пам’ять про Бабин Яр? Напевно, комуністи не любили згадувати, що це вони підставили тих бідних людей під страшний удар.