Сергій Дячук - Біла ріка

Потім спогади малюють вже іншу картину. Швидко взяте село, не знати, чи з попереднього спомину чи якесь інше. Вони ховають свого полеглого друга. Усе це фіксує на плівку кінохронікер. Боєць, вони несуть на плащі, перший увірвався в село. Його тіло кладуть біля ями. Старшина вкладає копійки у його долоні, а молодий тоді дєд починає хреститись. Військовий журналіст, старший лейтенант, голосно закричав:

— Стоп! — і підбіг до нього. — Ви що робите?! Це що за… ви же комуніст!

Солдати в брудних гімнастерках дивляться змореними сірими очима на цього офіцера, не кажучи ні слова. Підходить старшина з ППШ в руці:

— Знаєш що, очкарик… Пішов ти… — і тихо додав — Закрий хавало!

Солдати пішли до найближчої хати. Лейтинант закричав.

— Що?! Як ви зі старшим по званію розмовляєте? Старшина! Стоять!

Той зупинився і подивився на нього з-під лоба. Бруд і сліди засохлої крові на обличчі; білими лишилися тільки очні яблука та перебинтована голова. Він стояв мовчки. Журналіст підбіг і, бризкаючи слиною, заволав:

— Да ви під трибунал…

Старшина перебив, вказавши закривавленою рукою на узвишшя. Там, на горі, ледь виднілися дахи хаток.

— Ось там, бачиш, там наш трибунал. Там наш суд. Ми повинні завтра взяти ту висоту. А вони там вже добре закріпилися. Дай Боже, — він зробив наголос на цих словах, — завтра хоча б хтось один із нас лишиться живий. Хочеш піти з нами? Чудовий репортаж вийде! Цікавий!

Журналіст зам’явся. Старшина незлобливо поплескав його по плечу.

— Пригости краще сигареткою, старлєй. Той дістав пачку. Старшина закурив.

— Благодарю, — сказав він, і пішов до своїх бійців.

Під час штурму тої височини лягли майже всі, зокрема й старшина. А дєд отримав отримав тоді свою медаль «За отвагу!»

Потім — інший спогад. Ось він на броні Т-34, в голові крутиться одне-єдине слово: «Дійшли! Дійшли! Дійшли!» Машина обліплена такими ж, як він, двадцятирічними пацанами. Груди в орденах і медалях. Танк на повній швидкості летить віденським проспектом. На башті хтось тримає червоне полкове знамено, що тріпоче на вітрі, а з люку водія визирає худе, зовсім дитяче обличчя солдата з великим шоломом на голові; неціловані губи і наївні блакитні очі, а на грудях — жовта зірка Героя радянського союзу. Простим солдатам, щоб отримати її, треба було звитяжно вмерти або ж подивитися в очі смерті.

В останні роки існування тієї держави її можна було продати за сто «зелених», і на кожному базарі завжди можна було зустріти якусь «сволоч», що продавала крадені бойові нагороди, й це стало настільки масовим явищем, що ніхто вже не звертав уваги. Та держава виховала сволоту, яка зрештою і завалила її.

— Бувайте, мужики! — видавив із себе дєд і пішов до своєї хатки. Хтось крикнув:

— В міліцію все одно треба заявити!

На що дєд, не обертаючись, лише махнув рукою. Зайшовши додому, він не став включати радіо, як завжди, навіть не торкнувся газет. Він мовчки ліг на ліжко, дивляючись на шлюбний портрет дітей, потім повернувся обличчям до стіни, і вперше за багато років заплакав.

Наступного ранку він мав іти до п’ятої школи, де вчились здебільшого діти військових, щоб розповісти про війну. Але, прокинувшись зранку, він підійшов до умивальника, глянув на себе в дзеркало, скрушно похитав головою. Заправив лезо у станок, намилив обличчя. Фіолетова пляма стала ще яскравіша і розповзлася майже всю щоку. Він на мить задумався, вмив лице, так і не поголившись. Зайшов до кімнати, підійшов до шафи. Там висів кітель з нагородами. Він подивився на нього, потім на порваний піджак, що висів на стільці. Сиві брови поповзли вгору, він схопився за груди, приліг. Вперше за багато років він не пішов до школи, де зазвичай розповідав якісь свої смішні історії, намагаючись не розповідати дітям правдиві, бо то була гірка і страшна правда, а дітей нема чого травмувати тими страхами, — так кожного разу казала його жінка, стоячи поруч і поправляючи кітель з нагородами перед дзеркалом. Але ті діти, сволота з електрички, його не пожаліли. Дєд знову прошепотів сам до себе: «Н-да, ну як же так?». Знизавши плечима, посидівши трохи на ліжку, знову ліг. Надвечір прийшли піонери зі школи і привітали зі святом: вручили гвоздику з листівкою, прочитали кілька віршів, подякували за «мирне небо над головою». Дєд трохи пожвавився, зрадів, що його не забули. Подякував і попросив гостей присісти, сказавши, що у нього для них є гостинці. Вийшов у сусідню кімнату, де в нього в були заздалегідь придбані у «воєнторзі» пряники. Щедро загріб старечими долонями гостинці і вийшов, усміхаючись, назад у кімнату, але піонерів уже не було. Дєд, знизавши плечима, висипав пряники на стіл, ліг на ліжко. Серед ночі різко встав, вийшов надвір, де стояла п’янка травнева ніч. Пахло квітом яблунь, вишень і грушок. Він сів за стіл. Глибоко вдихнувши, він там таки й заснув, поклавши голову собі на руки. Там його і знайшли наступного ранку товариші-ветерани з містечка, які прийшли підбадьорити друга, довідавшись про його пригоду, і заодно забрати дєда на святкування з кашею, але без фронтових ста грамів у зв’зку з «сухим законом», запровадженим у країні новим генсеком.