Сергій Дячук - Біла ріка

— Ну що, Сергій… Поведінка в тебе хороша, але ж на трійки вчишся, — вона задумалася. — Ти тільки не хвилюйся. Підеш у другу чергу.

У класі запала тиша. Ті, кого обрали, не приховували свого щастя. За останньою, проклятою, партою третього ряду сидів Євген Пригара. Бурят по батькові, який щойно приїхав з Угорщини. Женя мав страшний характер, що його він успадкував, мабуть, од предків з далекого озера Байкал. А може, перейнявся духом гунів під час служби батька в Угорщині. Вчителька підійшла до його парти. Всі вже давно знали, що Пригару в піонери приймати не будуть через його витівки. Остання з них полягала в тому, що він набрав води у презерватив і повісив його на ручці директорського кабінету. Тож ніхто не здивувався коли вчителька церемонно промовила:

— Ну, а тебе, Женя, ми в піонери взагалі приймати не будемо!

Євген, щойно сміявся з Сєлєдкової і кепкував з неї та інших невдах, вибухнув гнівом, закричав; його смугляве обличчя скривилося в жахливій гримасі. Встаючи, він штурхнув свою парту, де він сидів один, — однокласники аж підскочили зі своїх місць. Пригара ніяк не втихомирювався, але вчителька не звертала на нього уваги. Спокійно сіла за стіл, заспокоївши Сєлєдкову:

— Ну, добре, Оля… Приймемо тебе в першу чергу.

Заплакана Сєлєдкова аж засміялася від щастя. Відмінників мали приймати у піонери в музеї військової частини. Всіх інших — на звичайній шкільній лінійці. Женя Пригара вибіг із класу, гучно гримнувши дверима. В коридорі прибиральниця мила підлогу. Галина Дмитрівна почала перевіряти пачку зошитів на столі.

— Можете йти додому. Всі, крім чергових.

У невеличкій кімнаті музею, розташованого в клубі однойменного полку зв’язку, була представлена вся історія цієї героїчної частини від часів її формування під Москвою у вересні 1941-го і цих днів. На стіні висіла велика карта під гордою назвою: «Боєвой путь часті во врємя ВВВ», де рисочками було позначено маршрут від Москви, хитрими зигзагами, аж до Берліна, де саме ця частина забезпечувала зв’язок під час Потсдамської мирної конференції. Потім, вже після війни, пунктир простягнувся до Саратова, і вже звідти — до Борисполя, де раніше стояли дальня авіація, — її перекинули згодом в Узин. Таких частин на всю країну було тільки дві, й ця була «образцово-показатєльной». Полковник Шаповалов («рижий», як його кликали свої) любив її, здається, навіть більше, ніж своїх трьох доньок, молодша з яких вчилася разом з Людою. На батьківських зборах Шаповалову неодноразово доводилося червоніти за свою дитину — надто тоді, коли викладачі натомість хвалили доньку його підлеглого, простого прапорщика. Люда, зрештою, була командиром «совєта отряда» і першою кандидатурою на вступ до ВКЛСМ.

На іншій стіні музею висіло велике фото з воїнами-інтернаціоналістами, ветеранами Афганістану, які служили там від полку зв’язку. Новітня сторінка в історії частини. На цій світлині був, серед десяти інших бійців, й Іван у формі прапорщика. Це групове фото віддразу привертало увагу відвідувачів, зокрема й школярів із п’ятої школи. Тут, у залі музею, приймали у піонери особливо заслужених учнів.

Сергій долучився до піонерської організації пізніше, на загальній шкільній лінійці з нагоди завершення навчального року. В школі всі знали, що на музейній світлині — його батько, й лише дивувалися, як у такого героїчного бійця син міг бути таким тюхтієм.

В будь-якому разі, наприкінці навчального року Сергій, як і десятки інших учнів, кому щойно зав’язали на шиях червоні галстуки, радісно кричав «всєгда готов!»

— Будь готов! — полум’яно вигукувала старша дівчинка-піонерка.

— Всєгда готов! — лунало у відповідь.

Біля самовільно збудованих гаражів стояли офіцери і прапорщики; разом з місцевими грали в карти, випиваючи, на капоті червоної «копійки».

Раптом через паркан перелетіла труба, дзвякнула мідь, — перелетів інший інструмент. Один за одним бійці, музиканти оркестру, перелізали через паркан. Шаповалов, заклавши руки за спину, мовчки дивився на це неподобство. Бійці обернулися, побачили командира, перестали гиготіти й, швидко позбиравши інструменти, перекинули їх назад, мовчки перелізли на територію військової частини. Пригару, як начальника клубу, посадили на губу — за те, що розвів такий бардак, і солдати ходили в місто на заробітки: грали на похоронах. Така «халтурка» полкового оркестру була в містечку загальновідомим фактом. І почалось все, коли начальником клубу став цей бурят, старший прапорщик Пригара. Містяни часто звертались до нього з проханням, щоб бійці помогли достойно провести когось із їхніх родичів ув останню путь, розплачуючись за роботу закрученим у трьохлітрові банки самогоном.