Сергій Дячук - Біла ріка

І потім ще дужче почала на них сваритися. Тоді один із хлопців відповів:

— Ну і що з того, що ветеран? А я комсомолець! — і він показав значок. — Так шо закрий хавало, дура!

Жінка аж вклякла. Тоді дєд вступився за неї:

— Ви як з жінкою розмовляєте?

Той молодик встав і вдарив старого кулаком в обличчя. Вагон хитнуло перед зупинкою і дєд впав на коліна. Тоді інший молодик підскочив і здер у нього медаль з грудей, відірвавши разом з нею й шматок тканини. Потяг якраз зупинився і вся компанія, голосно сміючись, вибігла з вагона. Один із гурту викрикнув, вибігаючи в тамбур:

— Ауфідерзейн!

Дєд не відчував ніг, та жінка допомогла йому присісти. Він опустив очі й дивився на те місце, де раніше була нагорода, а тепер — діра на розірваному піджаку. Старий здивовано відкрив рот і нашіптував сам собі: «Як? Як це…?».

Він поклав на груди долоню, прикриваючи нею діру. Жіночка прошепотіла, схилившись над ним:

— Що, серце прихопило? — і заходилася нишпорити в своїй сумочці. — От паскуди…

Дістала валідол і простягнула дєду.

Була вже наступна зупинка, і жінка вийшла. Дєд і далі сидів, тримаючись одною рукою за серце, а в іншій стискаючи велику білу таблетку валідолу, що поволі танула. Одні пасажири виходили, інші заходили. Ті, що їхали з Києва і були свідками цього інциденту, спокійнісінько читали газети або дивилися у вікна, не звертаючи жодної уваги на дєда з його горем. Як і тоді, коли це сталося, вони лише обурено цокали язиками і похитували головами. Насправді ж їм було байдуже до цього ветерана.

На станції «Бориспіль» дєд вийшов з вагона, тримаючись рукою за груди. На пероні було майже порожньо. Він пройшов маленькою станцією, поруч пробігла зграя бездомних псів. Жовтий автобус, забитий людьми, поволі рушив від вокзалу, — з задніх дверей звисали пасажири, тому вони так і не зачинились. Та дєд навіть не намагався штурмувати його — він завжди йшов з вокзалу пішки. Хоча тепер йому хотілося якомога швидше добратися до дому. Йому здавалося, що всі навколо знають про це приниження, що сталося з ним в електричці. Час од часу він зауважував, як зустрічні перехожі якось підозріло сміються, мабуть, з нього сміються, — думав він і ховав очі. Додому йому треба було йти півгодини. На півдорозі він згадав, що забув сумки з банками і фарбою, що купив у Києві, але це його не засмутило. Тепер все йому стало байдуже. Підходячи до хати, він одразу завернув до гаражів. Знав, що у такий час там завжди гомоніли чоловіки. На застеленому газетами капоті «Жигулів» стояли дві банки консервованих огірків та помідорів і почата пляшка. Чоловіки — деякі з них були у формі, — брали на кпини новоприбулого Льоху Клімакова, якого тільки-но навчили пити самагон, бо спершу він затискав ніс пальцями.

— О, дєд іде, — сказав хтось.

Підійшов блідий дєд. На лівій вилиці вже добряче проступила свіжа гематома від удару.

— Міхалич, що трапилось? — майже в один голос спитали чоловіки.

Дєд лише зараз опустив долоню і, оголивши свою «рану», коротко, в двох словах, розказав про свою «пригоду» в електричці. Чоловіки замовкли.

— Бл…дь! За ноги б їх — і головою об стінку! — резюмував хтось. Запала тиша.

— Сволочі!

Дєду налили. Він залпом випив, не закушуючи, але анітрохи не сп’янів. Чоловіки почали було й далі говорити про щось своє, упівголоса, й намагаючись не матюкатися. Але дєд їх не слухав. Зазвичай він дуже уважно вислуховував усі ці розмови. Але тепер у нього в пам’яті один за одним виринали спомини про той літній місяць, і про швидкий наступ, про важкі бої десь в Україні, коли вони брали село за селом, майже кожного дня йшли в атаку. Під кінець місяця з постійного складу полку лишилося декілька бійців. Він згадав, як з останніх сил біжить, пригнувшись, до села. Там, у далині, видніються солом’яні дашки. Якісь хащі, бур’яни, постріли, крики старшини:

— Вперед, бл…дь, вперед, за Родіну, бл…дь! Крики поранених, і все тоне в одному нескінченному стогоні-викрику: «Урааааа!!!» А він біжить і нашіптує упівголосу, як вчили мати у дитинстві. Зараз йому згадалось це дуже чітко, ніби вчора було. Біжить і шепоче: «Отче наш, іже єси на небесі, да святиться…», і десь позаду: «Ураааа!!!», і зовсім поруч: «Впєрьод! Бл…дь, впєрьод, мужики! Єщо чуть-чуть…», «…ім’ я Твоє, да прідєт…» Постріли з села посилюються і наступ захлинається в крові, усі падають на землю. Залягли. Він лежить у траві, позаду чути крики і стогін, «аааа, помогітє! ма! мама! мама!» Він нашіптує слова молитви: «…царствіє Твоє, да будє воля Твоя…» Старшина знову кричить: «Вперьодд! Бл…дь! Всталі всє! Впєрьод, браткі! Єщо чуть-чуть осталось! Ще трошки!». Знову починається атака, до села зовсім близько, знову «урааааа!!!», слова молитви плутаються, «як-на-небі-так-і-на-землі», близько вже, близько село, «хліб наш насущний дай нам днесь! І не введи нас у спо-кусу…», чути ревіння худоби у селі, «але визволи нас від лукавого! Ураааааа!!!»