Сергій Дячук - Біла ріка

— Так, це наш дідусь, тато нашого тата.

— Чємні діти, най вам Бог помагає, — сказала стара і пішла кудись. За хвилю Іван, Катя та Свєта підійши до малих.

Свєта сердито спитала у них, що та жінка хотіла. Люда все розповіла: і про те, що вони з братом пригостили її булочками, бо вона була дуже голодна, і що ця жінка їде з лікарні, і що грошей у неї зовсім немає.

— Молодці, — сказала Катя. Люда звернулась до Івана:

— Па, я сказала, що ми Пойдаші, а вона спитала, може, ми онуки Федора Пойдаша, лісника без трьох пальців.

Іван якось розчулено і здивовано подивися у натовп, де щезла та жінка, але її вже не було видно.

Автобус до Яблуниці, як завжди, був забитий. Сергій сидів на колінах у батька, біля вікна. Люда — поруч з мамою, з кульком у руках бо її під час довгого, майже п’ятигодинного шляху, безперестанку нудило. Коли почалися гори, в автобусі запахло смерековими лісами. Край дороги шумів Черемош. Сергій відчув, як змінився настрій його батька.

— Папа, що?!

— Гори, синку, гори! — відповів старий, лице його аж сяяло.

Люда мужньо витримала дорогу до Вижниці, але далі, коли виїхали на поганеньку гірську дорогу, почала блювати у пакет. Бабка, якій Іван поступився місцем, звернулася до Каті:

— Йуй, бідна детенка, гедко стало…

— Нічого страшного, з нею вес чєс так в дорозі, — стримано відповіла Катя.

Автобус став на запиленій Довгопільській дорозі. Родина ледве проштовхалася до виходу, і тепер повільно йшла узбіччям дороги. На лаві біля хати на горбі сиділа Марія з Юрієм. Побачивши доньку з родиною на дорозі, вони пішли в долину. Перший йшов Юрій, ледь не біг, хоч і накульгував більше, ніж зазвичай, — трохи вже встиг випити «за приїзд». Його обігнав улюбленець родини, кіт Грицько з надірваними у боях зі щурами вухами. Кіт був знатний. Наловивши щурів, виносив їх і складав на видноті, або ж міг прибігти і кинути здобич просто Марусі під ноги, вихваляючись.

Вони вийшли на дорогу. Юрій крізь сльози привітався, обцілувавши доньку, зятя й онуків своїми колючими вусами, незміннно закрученими на кінцях. Піднімаючись на горб, Юрій переповів усі сільські новини. Мітю Миколаїшина провели в армію, служить десь в Естонії. Баба Матріщена зарізала цапа, який її вдарив, коли вона його гнала пастись у толоку. Сергія ця новина дуже засмутила, навіть більше, ніж те, що Мітю забрали до війська, адже цап у баби був знаний на всю округу, — був фейст лютий. Анну неоднразово вмовляли зарізати його, але вона відмовлялася. Малий згадав, як минулого літа він із Людою та Ларисою з долини сиділи на паркані й дражнилися. Дівки саме трохи спустились з горба, коли цап розлютився і щодуху побіг до них. Тоді Люда, не встигаючи добігти до паркану, дременула в долину, до Федорових; забігла у кропиву; через це на неї путню води вилили, щоб зняти опік.

— Оце були часи, — подумав малий. — А тепер Мітя в армії, а цапа зарізали.

Але найважливішими були релігійні новини. Якось Юрій прийшов зі служби засмучений.

— Панотець казав сьогодні на проповіді, абе усі образи католицькі з хат повиносили.

А в Юрія було багато таких, куплених на храму в Конятині та в Чернівцях.

— Та лише гет Юрчіку! Тож образи Божі! Та й шо, шо католицькі?! — засміялася Юрієва жінка.

Ці образи їм дуже подобалися. Христос, Марія та Святе сімейство. Юрій не розумів усієї тієї політики, але вірив у все, що проголошував з амвону молодий панотець. Якось під час недільної служби, заносячи кадило панотцю, Юрій зауважив йому по-доброму, що не варто в святилищі тримати дзеркало, в яке той любив зазирати, шось собі поправляючи на лиці чи в облаченні. Той закричав на Петришкана:

— А ви шо тут робите? Аби більше без мого дозволу сюди не заходили!

Юрій вийшов, мовчазно став поруч із жінками-хористками. Жінки припрошували його приєднатися до співу, але Юрій мовчав. Після служби обцілував, прикладаючись, усі ікони, обійшовши весь храм, узяв доричку [89] Доричка — просфора, прісний хлібець спечений спеціально для богослужіння. у паламаря, бо давав на службу записки, і пішов одразу до хати, не лишаючись біля церкви, як завжди, на довгі розмови. Навіть не пішов в село на пиво з чоловіками. Весь тиждень мовчав, а на всі запитання Марії тільки розгублено посміхався і знизував плечима. Наступної неділі він пійшов у верхи, вперше за своє життя обминувши свою церкву, й попростував далеко в гори на недільну відправу.

Він почав частіше їздити до Свєти в Чернівці, заходив до синагоги: любив порозмовляти на різні релігійні теми з рабинами, що з ними його познайомила Свєта. Юрій зранку сідав до забитого чернівецького автобуса, де його незмінно хтось із пасажирів питав: