Сергій Дячук - Біла ріка

— А шо, Юрчіку, до доньки у Чернівці їдете? Юрій усміхався у вуса і голосно повідомляв, щоб весь автобус чув, що їде таки до доньки. У місті він найдужче любив заходити до книгарень, в яких його цікавили церковні видання або альбоми з архітектурними пам’ятками, особливо про Києво-Печерську лавру. Але спершу, одразу після автобуса, він прямував до Миколаївської церкви, яку дуже любив. Їхав тролейбусом до ратуші й далі ішов пішки. Якось, уже поблизу церкви, зустрів доньку Свєту. Побачивши одне одного, вони засміялися і вже разом пішли далі.

— Тату, а ви чого не сказали, не попередили, що приїдите?

Старий лише знизав плечима і хитро всміхнувся. Потім вони гуляли містом. Старому подобалося сидіти у сквері навпроти щойно відкритого кафедрального собору. Вмостившись на лаві, він їв морозиво і слухав розповіді доньки про її роботу та про останні події в країні, яких було так багато, що старому важко було розібратися в тому. Він потім переповідав їх слово в слово, як Свєта казала, сільським жіночкам та колегам коло церкви. В ті часи, коли нарешті повідкривались древні храми Чернівців, він не оминав жодної. Заходив і в католицький костел із сонячним годинником на башті. За компанію брав із собою давнього приятеля — Мороза. Той відпустив бороду і був подібний на когось із старообрядців, які мали свій митрополичий собор в Білій Криниці, на самому кордоні з Румунією. Обидва друга, вирушаючи в Чернівці, обов’язко вдягали костюми-трійки. То не були вже ті гуцули, що спускалися з гір і епатували місцеву публіку своїм традиційним вбранням.

За місяць відпустки Катя, Іван та Свєта, яка приїхала трохи згодом, переконали дєдю не зважати на молодого панотця й не оминати своєї церкви. І не ходити далеко в гори. На що Юрій швидко погодився — він не був злопам’ятний.

Аномально сонячна і тепла серпнева днина — дивина для цієї місцевості. Дідусь Юрій заходить до хати близько першої. Сонце тільки вийшо з-за горба та зазирає до вікон хати, збудованої під самим лісом. Сонце освітлює православні й католицькі образи. З одного лагідно всміхається Христос, вказує на своє пробите серце. Сьогодні — велике свято: Переображення Господнє. Дідусь був у церкві. Всі веселі, жартують. Раптом Юрій каже, що після служби чув розмову, ніби Горбачова в Москві вбили.

Від Федорових, з долини, родина дізнається про хворобу Горбачова та впровадження надзвичайного стану в країні. Люди в селі сходяться з сусідами на межі, стоять задумано, дехто залюбки випиває чарку-другу, бавляться діти.

— Йуй, і шо воно тепер буде? — перелякано шепочуть старі. Виють кутюги, ніби відчуваючи страх господарів.

— Катя, збираємо валізи. Завтра треба їхати. В умовах надзвичайного стану всі військові мають повернутися в свої військові частини. Сергій сидить на лаві і скиглить.

— Не хочу в Бориспіль, не хочу в Бориспіль! Катя сердито кричить на нього:

— Замовкни! Сиди тихо.

Хвилювання.

Юрій несміливо зауважує, що не треба кричати на дитину:

— Ми з ненею на вас жодного разу не тілька руки не підняли, а й голос не підняли, Катерино, то єрчі дурне, — він запалює своїми скаліченими пальцями свічки біля маленького домашнього іконостаса й зовсім тихо шепоче. — Бог любенький не полише.

— Йо, йо, тату, ви праві, вибачте.

Ранок. Ще один спекотний день. Від дороги понад рікою віє приємною прохолодою. Село в ранковому тумані. Зупиняється жовтий «пазік». Зазвичай він набитий людьми, але не цього ранку. Галасливі гуцули, які зазвичай не замовкають протягом усієї подорожі, тепер не такі. Зараз у напівпорожньому автобусі горяни говорять пошепки. Серед пасажирів — надутий міліціонер. На кокарді кашкета — герб СРСР. Держави, якій залишилось проіснувати всього лише кілька днів. Автобус зупиняється в центрі села, біля Довгопільської церкви. Туман сходить, видніються хрести на банях старого храму. Якась жінка зазирає, сміючись жовтими зубами, в салон:

— Шофер, зачекайте трохи!

З туману долинають звуки, троїсті музики, якісь гучні вигуки. Спершу з туману виринають музиканти: чоловік з цимбалами, скрипаль і чоловік з трубою.

Люди в автобусі перезираються:

— Весілє хтос грає чи шо?!

— Та ні! Це старий Сарахан сина на автобусну зупинку так проваджає, це у нього обичай такий, — вертається з відпустки! — вигукнув міліціонер.

З’явився старий Сарахан. Він урочисто йшов цією довгою довгопільською дорогою, гордо й високо тримав голову, мов гоноровий ґазда. Як і тоді, коли бійці емгебе вели його, пораненого, з лісу. Він проводжав і зустрічав сина завжди з музикою. Троїсті музики, які грали в’язанку весільних верховинських мелодій, підійшли до автобуса. За ними — Сарахан з валізою сина. Поволі все село збігалося, щоб подивитись на цю атракцію. Сивий Сарахан міцно поцілує сина, поставить валізу в автобус. Ця традиція лишатиметься незмінною доти, поки житиме старий бандерівець Сарахан.