Сергій Дячук - Біла ріка

Раніше тут були села. Але зараз місто розширилось і захопило ці землі. Як же ж безрадісно всі місцеві покидали свої білі будиночки з сарайчиками, кухоньками і вишневими садками, свою дідівщину, на якій жили споконвіку, щоб натомість переселитись у тісні квартири в багатоповерхівках!

Автобус проїхав вулицю Гашека. Гладка жінка зарепетувала на водія:

— Я ж просила! На Гашека! На Гашека! Станьте!

Водій почервонів.

— Я що — повинен все пам’ятати?!

Тут під час першої світової війни розташовувся табір із військовополоненими чехами, і він тоді ще був далеко за межами міста. Якось славетний письменник, напившись із друзяками, утнув щось несусвітнє. Жандармерія, щоб не тарабанити його до Києва, повезла цією дорогою, що нею тепер їхав Сергій з мамою та сестрою. в протилежному напрямку, в Бориспіль; тоді це було маленьке містечко у сусідній з Київською Полтавській губернії. Імперія не любила «засмічувати» центральні міста неблагоналійними елементами. Тож не дивно, що в Борисполі, наприклад, була велика єврейська громада, діяли дві синагоги і протягом деякого часу там навіть мешкав Шолом Алейхем. Гашека ж запроторили до містечкової в’язниці.

Протягом десяти днів відсидки в Борисполі він якраз і обмірковував ідею свого знаменитого «Швейка» — цьому факту в місцевому краєзнавчому музеї було присвячено окремий стенд.

Автобус проминув Кірасінку [87] Кірасінка — стара назва району активно використовувалась у міжвоєнний період та під час другої світової війни. на Старій Дарниці. У часи другої світової тут був страшний табір для військовополонених червоноармійців, але тоді це місце жодним чином не було позначене на мапі. Радянська держава не любила визнавати свої поразки і намагалась забути про них, як і про безславний початок тієї війни, і про причини того страхіття. За вікном виднілися побудовані рядком двоповерхівки — як у бориспільському «старому містечку». Напевно, також збудовані полоненими німцями для радянських військових. Поруч, у скверику, гуляли молоді мами з колясками, бавилися діти і бігала шпана. Автобус проминув Ленінградську площу, залишився позаду великий універмаг «Дарниця», повернув униз, до станції метро «Лівобережна». Ліворуч — молокозавод, по інший бік дороги — гаражні кооперативи: бляшані коробки вишикувались вздовж залізничної колії. Якийсь дід біля воріт свого гаража гордо мив червону «сімку», що аж блищала на сонці. Автобус зупинився просто біля базару на «Лівобережній». Поруч височів готель «Турист», що його так і не встигли побудувати до московської олімпіади, і він лише десь тепер тільки відкрився. Малому цей готель нагадував середньовічний замок, і тому дуже подобався. Водій відчинив задні двері й бабки заходилися вивантажувати свої клунки. Малий трохи допоміг тій бабці, що тримала його всю дорогу в себе на колінах. Вони пройшлись базаром, де окрім бабок не бракувало вірменів та грузинів, які продавали мандарини, гранати і квіти (в асортименті переважала чільна квітка держави: гвоздика).

На пероні метро людей було небагато. Одразу під’їхав потяг, в якому знайшлося одне місце для Сергія. Він усівся поруч з якоюсь пані у великих окулярах з кольоровою оправою. У вагоні залунало:

— Осторожно, двєрі закриваютса. Слєдующая станция — Гідропарк, — й одразу ж українською: — Обережно, двері зачиняються. Наступна станція — Гідропарк.

На Гідропарку багато людей вийшло — неділя ж. Люда з Катею сіли поруч з Сергієм, який вже знав, що скоро буде Дніпро; колінкував на сидінні в очікуванні на чудовий краєвид з зеленими пагорбами на правому березі, понад величною рікою, з бароковою Лаврою та її золотими банями. Але все ж таки малого більше цікавила мілітарна Родіна-мать, що виблискувала нержавійкою на літньому київському сонці. Малий уявляв собі, як вона щоночі сходить із гігантського постаменту і гуляє містом, лишаючи меч і щит з гербом СРСР на горбі, мов у казці про карлика Нільса та мідний пам’ятник королю. Малого у тій чудовій шведській казці найбільше лякав і водночас надихав момент, де йшлося про звільнення замку від щурів за допомогою чарівної сопілки.

Сергія надзвичайно цікавили пам’ятники міста Києва. Навіть більше, ніж атракціони. Коли мама купувала квиток до Чернівців у центральних касах попереднього продажу, він зачаровано роздивляся через велику вітрину коня і вершника на ньому. Герой громадянської підвівся у стременах над сідлом і підняв руку з розчепіреною п’ятірнею високо вгору, до неба. Але ще більше Сергієві подобався кінь, який ось-ось мав зіскочити з постаменту і поскакати вниз, галопом по бульвару Леніна, до проспекту Перемоги, де стояв універмаг «Україна» і біла стела, привезена ніби з Єгипту, з золотою зіркою. А революційні червоноармійці та матроси з червоного граніту, які оточували Леніна на центральній площі імені Жовтневої революції, викликали в хлопця справжнє захоплення. Поруч був фонтан, куди малий любив кидати копійки, — якщо вдавалося випросити у мами.