Сергій Дячук - Біла ріка

Малого виписали через кілька місяців, як він вийшов з коми. Ввечері Сергія привезли з лікарні додому. Вже були перші по-справжньому теплі дні весни. Забирати його додому приїхав щасливий Іван з колегою зі служби — Власенком, здорованем із пшеничними вусами, який був родом із села Помаклі під Переясловом. У нього були син Ромко та донька Аня, з якою малий Сергій вперше поцілувався, хоча цього факту він не пам’ятав. Натомість про це йому постійно нагадувала Люда, коли малі сварилися, мовляв, «а ти цілувався с Анею», на що Сергій супився, червонів і одразу кидався в бій, бо це була для нього найстрашніша образа. Сестра ж під’юджувала його ще більше:

— Да, і я це бачила!

— Ах так! — викрикував малий, стискав кулачки, зістрибував з дивану і біг битися з сестричкою.

Василь азартно крутив баранку своєї розкішної сімки, без упину сміючись і розповідаючи анекдоти. Іван час од часу обертався, поглядав на заднє сидіння і підморгував своєму малому, який тихо сидів там поруч із Катею. У дворі бавились діти в пісочниці. Сергій затримався на деякий час, дивлячись на них. У вітальні їх зустріла Люда. Вона протягнула руку братику:

— Привіт, Сергій!

В трохи притемненому коридорі через фігурне скло дверей до великої кімнати падало світло, — там працював телевізор, транслювали якийсь фільм про війну. Малий насилу розв’язав шнурівки і прочинив двері.

Це повторювалось кожного року на дев’яте травня. Ворота частини центрального КПП № 1 відчинялись, із них виходив спершу полковий оркестр, який грав незмінний набір мелодій: «Полковий оркестр», потім «Дєнь побєди», далі — «Прощання словянки» і мелодію з популярної радянської кінострічки «Офіцери». Впізнавані мотиви звучали аж до околиць. А «От гєроєв билих врємьон…» оркестр грав так гучно, що навіть у «старому містечку» було чути. «Старим містечком» називали низку двоповерхових будівель, зведених ще на початку п’ятдесятих як житло для родин військових льотчиків полку дальньої авіації, що базувався колись у Борисполі; серед них — білий, мов теплохід, п’ятиповерховий будинок, що виходив своїми вікнами на частину. В цьому будинку, під самою стріхою, любили гніздитись ластівки. Вони облітали фасад будинку, особливо увечері перед дощем, тихо щебетали. Малий любив спостерігати, як птахи літають своєю хитрою траєкторію вгору-вниз, майже впритул до стін, піднімаються високо над п’ятиповерхівкою і падають вниз, пролітаючи на відстані простягнутої руки від балкону третього поверху, де стояв малий.

Через відкриті ворота з червоними зірками почали виходити на парад «коробки». Поруч стояли вартові й черговий, вони виструнчились у військовому вітанні; мешканці п’ятиповерхівки, які ще не вибрались на свято до міста, висипали на балкони чи визирали з вікон.

— Сергійко, швидше! Тато йде!

Сергій, який тільки щойно прокинувся, біг на балкон, протираючи очі. Там вже стояла Люда з мамою, оркестр якраз грав «Прощаніє словянки», за музикантами крокував командир частини, полковник Шаповалов: старий офіцер йшов, гордо піднявши голову. Це востаннє перед пенсією він веде свій полк на парад до Дня перемоги у місто. Відразу за ним несуть червоне полкове знамено з Орденом червоного прапора на ньому. Його несе Богуслав. Обабіч — офіцери з шаблями в руках. Сергій довго дивиться на них. Їхні начищені пряжки виблискують на вранішньому сонці. Потім іде «коробка» з офіцерами і прапорщиками; вони одягнені у темно-синю парадну форму частин ВПС СРСР: білі рукавички, ідеально напрасовані парадні білі сорочки, комірці визирають з-під кителів, аж світяться на сонці. Насамкінець — дві «коробки» з бійцями у парадній зеленій формі з білими пасками; шеренгою йшли також бійці з АК на плечах, — вони мали салютувати в місті біля меморіала. Іван махнув рукою в елегантній білій рукавичці своїм на балконі. Сергій у відповідь притулив долоню до скроні. Катя з Людою побігли збиратись. Сергій зайшов у ванну, намочив кінчики пальців і ледь-ледь протер очі. З кімнати тут таки пролунало:

— Сергійку, ти вмився?

— Да! — відповів малий.

— А зуби почистив?

— Та дааа. Почистив! — голосно крикнув він у відповідь, і мерщій побіг до кімнати, де святкво вбрана мама заплітала косички сестрі. Сергій швидко сів поруч на ліжко і одягнув шорти, недбало заправивши в них сорочку.

— Акуратно, не поспішай, — зауважила Катя.

Сергій вдав, що поправив сорочку, краєчок якої стирчав з-під шортів. Відчинив вхідні двері й швидко подріботів сходами, чіпляючись за перила, зістрибуючи з трьох останніх так, що по всьому прольоту відлунювало. Малий вибіг у двір і бігав між перекладин та брусів, біля гойдалок і пісочниці, позираючи на свій під’їзд. Він чекав з нетерпінням, коли вийде мама з сестрою; боявся, що не встигне в місто до того моменту — свого улюбленого, — коли солдати з салютного відділу скинуть АК з плечей, поставлять їх на коліна прикладами, і по кожному змаху руки офіцера тричі дадуть залп, перезаряджаючи після кожного пострілу зброю, а в траву посипляться гільзи від холостих патронів. Військовики і ветерани ще якусь мить триматимуть долоні біля скронь, а малі кинуться в траву — шукати дорогоцінні автоматні гільзи.