Сергій Дячук - Біла ріка

Дід Юрій зустрів їх на горбі цитатою з Біблії:

– І третій янгол засурмив, і з неба впала зоря, і ім’я тій зорі Полин.

В рік, коли вибухнула АЕС під Чорнобилем, Катя затрималася з дітьми в горах аж до Різдвяних свят. Тільки тоді до них приїхав чоловік, щоб забрати назад, до Борисполя.

Напереддні Різдва, з самого ранку, Юрій пішов до мами у долину. Там у старої Матріщеної у великих баняках варилася кутя та узвар: на Святвечір до неї збиралась уся численна родина. Після вечері селом бігали колядники з майстерно прикрашеними звіздами, що повсякчас виблискували над кучугурами снігу. У Кабюків теж була така. Цю звізду Юрій колись зробив Микуці, коли той був малий і ходив з нею колядувати. По центру звізди, за склом, була ікона Матері Божої в кольорових прикрасах; довгі різнокольорові промені зірки обертались. Вона була досить важка, і Сергій поки що не міг її довго тримати в руках, — лише мріяв, що скоро і він зможе з нею піти колядувати.

Якось вночі, за кілька днів до від’їзду, Сергію наснився спогад про літо і страшний сон, який він пережив, наче все це було насправді. Уві сні він бігав по фундаменту Успенського собору Лаври, перестрибуючи з одногу ряду на інший. Від шльопання сандалів котилася надзвичайно гучна луна по всій площі. Малий зупинився посеред храму, перед уявним іконостасом, звів голову до неба, яким котилися красиві хмарки. Малий дивився на вцілілу після бибуху частину храму, що одиноким осколком сумно тягнулася до неба; над нею — борокова баня з обдертою позолотою, у більших і менших тріщинах. Малий обережно зайшов у затемнений приділ. Там на стіні тьмяною плямою лишився залишок якоїсь фрески. Сергій зупинився, спробував розгледіти краще: підійшов поближче, задерши голову, щоб можна було нарешті роздивитися лик янгола — шестикрилого серафима. Хлопчик навіть зауважив ледь-ледь помітну під шаром пилу і кіптяви усмішку. Потім він зайшов до якогось приміщення в печерах, з акуратно побіленими стінами. Там, у відкритих скляних гробівцях, мирно спочивали мощі святих. Малий навіть намагався прочитати їхні чудернацькі імена, написані церковно-словянскою. З-під скла ніби точилося тепло. Святі монахи, які за життя «стяжали нетварне сіяння». Руки, мов живі. Такі теплі, теплі й зовсім не страшні. У своїх скляних раках вони ділилися з усіма туристами і прочанами божественним теплом. Церкви Лаври стояли пусткою, тільки час од часу їх відвідували туристичні групи. Екскурсовод ліниво бубонів щось, показуючи іконостас і фреску, на якій було зображено, як Христос виганяв торговців з храму. Родина вийшла з Лаври і пішла в бік музею війни. Малий від нетерплячки аж біг. У гротах-переходах комплексу застигли в різних позах атланти-партизани; солдати, жінки і діти, старі — всі з однаковими рішучо-байдужими лицями, — йшли рядами кудись, наче в атаку. З колонок, вмонтованих у стелю, лунало: «Вставай, страна огромная!». Вийшли з тунелю. На горі — металева Родіна-мать. Незворушна залізна маска, яка то світилась на сонці, то загрозливо тьмяніла, коли хмари застили сонце над Дніпром. Жінка загрозливо підняла меч у небо, а іншою рукою так само високо надж головою тримала щит із гербом СРСР. Малому здалося, що вона навмисне хоче дотягнутись до неба, і що зброя, яку тримала Родіна-мать, шматує хмари, які мирно пливли від Лаври понад кручами правого берега. Малий прикрив долонею очі, вдивляючись в її лице. Музей ВВВ мав стати комуністичною Лаврою, на противагу християнській, розташованій поруч, і посвячувати народ у новий культ — культ війни і жертовності.

Сон раптово змінився. Сергій опинився понад дідовою хатою. Як завжди, нависали смерекові гори, а місяць був у повні, й було добре видно село у долині. Раптом над ним промайнула велика тінь. Така велека, як від того вертольота, який жахав малого протягом усього літа. Мі-5 сипав селітру на село, і на довколишні толоки з лісами. Гуркіт його лопастей було чути ще задовго до того, як він вилітав з-за горба, й розсипав за собою з двох баків то червоне, то біле добриво. Малий завжди ховався у хаті чи під деревом. І зараз, уві сні, йому було ще страшніше. Чудовисько летіло над горбами, то зникало, то знову з’являлося. Малий намагався забігти в хату, але двері буле зачинені. Він бігав довкола хати, намагався сховатися попід стіною, де були складені дошки — його улюблене місце. Він любив залазити між дошками і стіною, коли вони бавилися з сестрою у хованки. Але марно він намагався сховатись: гелікоптер літав над ним. Сергій побіг в долину — тінь полетіла за ним. І тільки тепер він зумів добре її роздивився. Потім, у майбутньому, він ще побачить щось подібне на картинах Врубеля. Село внизу — мов несправжнє, мов велика декорація. Й дідова хата на горбі якась несправжня. І чорна велика пляма лісу — абсолютно нежива. Беззвучна й ріка, мов великий темний сувій тканини. Сергій біг горбом у своїй улюбленій літній сорочці з фіолетовими зірочками, й щосили кричав. Прокинувся він вже на Микуциних руках. Брат Каті носив його з кімнати в кімнату, щось відшіптував, тричі примовляючи: «Куди ніч — туди й сон». Марія, знову вкладаючи малого до ліжка, поцілувала його, прошепотівши: «Дитинко, не бійсе». Сергій заснув аж під ранок. Він боявся засинати, щоб цей сон раптом не повернувся. Надворі був вітер, падав сніг. Біла смужка в нижній частині вікна помітно збільшувалась. Малий прокинувся вже ближче до обіду. Катерина одягнула Сергія. Малий пручався і все повторював: «Я сам, я сам». Потім він натягнув калоші на маленькі валянки і вибіг надвір. Сніг вже не падав. Він швидко відкрив порту і побіг униз, до криниці, бо там у долині вже Люда і Лариса, Федорова донька, бавились, ліпили сніговика. На горбі його змусили зупинитися, вже перед самим спуском, дивно складені хрести з жовтих свічок, що були ледь притрушені снігом. Він зупинився перед ними, ледь не зачипивши ногами. Малий вже був навчений, що коли ненароком побачить щось подібне, головне — не чіпати руками і в жодному разі не переступати. Він побіг і сказав Марії про знахідку. Та з сердитим обличчям взяла віник і пішла з малим до того місця.