Сергій Дячук - Біла ріка

Молодий лейтенант, який просив Івана «показати клас», аж згинався від реготу. Військовий трохи старшого віку, який досі не виявляв жодних емоцій, гаркнув на нього:

— А ти чого зуби скалиш?!

До казарми всі дійшли мовчки. Бійці один за одним заходили до триповерхового будинку з червоної цегли, зведеного колись ще полоненими німцями.

У коридорі до Івана підійшли двоє бійців.

— Товариш прапорщик, дозвольте звернутись! — сказав один ламаною російською. Іван ствердно кивнув головою:

— Ви, часом, не вайнах?

— Хто? — здивовано перепитав чоловік.

— Ми ось посперичалися, що ви наш, чеченець.

— Ні. Я — гуцул, — потім, дивлячись на здивованих чеченців, додав. — Західний українець.

— Не може бути. Ви жартуєте.

Іван махнув рукою і пішов по коридору, солдати крокували поруч.

— Ну, а якщо чесно, скажіть. Іван, усміхнувшись, відповів:

— Що прилипли, як банний лист… Да, я — чечен. Заспокоїлись?! — й швидко пішов собі.

Згодом у їдальні один з тих двох бійців, перестрівши Івана біля входу, звернувся до нього своєю рідною мовою. Іван засміявся й у відповідь багатозначно захитав головою:

— Да, да..

— Ех, а ми думали, що ви вайнах.

— Я ж вам сказав, що я хохол, гуцул.

Росіянин Прудніков прийшов служити в полк на початку горбачовської перебудови з ЗГВ й одразу зазнав слави великого оригінала. Пізніше, коли в країні відкрились перші відеосалони, він отримав прізвисько «термінатор», але не за фізичну силу…

Одного ранку він подзвонив у двері квартири Пойдашів. Відчинив Іван. На сходовому майданчику стояв Прудніков із портретом жінки в руках і плакав. Іван одразу зрозумів, що сталося. Всі у містечку знали, що у Валерія Володимировича Пруднікова була красива жінка, яка тяжко захворіла й довго лежала в лікарні. Іван швидко одягнувся і пішов разом із ним до Вакули, комбата. Вони зайшли на кухню, випили по сто грамів, і комбат звернувся до Івана:

– Іван, я тебе прошу… Займешся організацією?

За Пруднікова всі дуже переживали. На цвинтарі він навіть кидався в могилу, — його ледве стримали.

Через два місяці в полку була інспекція з Москви. Шаповалов терміново викликав Івана і тимчасово, на час перевірки, призначив його на посаду старшини роти.

Голова комісії з Москви, якийсь майор з обличчям коміка, зайшов до казарми. Там його зустрів особовий склад підрозділу. Інспекція цієї роти відбулася напрочуд швидко — після короткої розмови з прапорщиком Пойдашем.

— Товариш прапощик тільки заступив на посаду після відрядження до Афганістану…

— Так ви служили в Афганістані? — перебив майор.

Шаповалов скривився.

— Так точно! — незворушно відповів Іван. Майор озирнувся, глипнув до своїх колег, потім кивнув командирові.

— Йдемо звідси, — і, повернувшись до Івана, потиснув йому руку. — Товариш прапорщик, у вас все нормально.

Шаповалов задоволено усміхнувся.

Іван невимовно зрадів, що інспектування довіреного йому підрозділу так швидко закінчилося, вийшов із казарми й пішов на обід додому. Біля КП він помітив Пруднікова: він ішов у супроводі якоїсь чарівної пані, під ручку.

– Іван Федорович, — урочисто звернувся він до Івана, — знайомтесь, це моя дружина. Івану аж мову відняло. Коли жінка пішла до магазину, Іван промовив на прощання, потиснувши руку Пруднікову:

— Ну, Валерій Володимирович, ви даєте, — і, всміхаючись собі у вуса, пішов, здивований, додому.

Наступного дня Прудніков зустрів Івана і Рибака у місті, в пивній. Дістав літрову банку з військового чорного портфелю. Вільної тари хронічно бракувало: бокали вже давно порозкрадали. Буфетниця налила пива в банку, Прудніков приязно всміхався їй, здув піну, підійшов до колег.

— Здарова, мужики!

— Ну, здарова, якшо не жартуєш, — відповіли, всміхнувшись, чоловіки.

Валерій Володимирович, ковтнувши пива, вів далі:

— Слухайте, я знаю, що ви цеглу класти вмієте. Мені в містечку гараж залізний облкласти треба. Зробите? За мною не заіржавіє!

Чоловіки перезирнулись.

— Ну, добре, давай.

Щасливий Прудніков швидко пояснив, де розташований гараж, і поклав ключі на стіл.

— Тільки я зможу підійти пізно ввечері…

Беріть ключі, починайте якнайшвидше. А мені в Київ по службі треба змотатися.

Через кілька годин Іван з Рибаком відчинили металевий гараж. Там була акуратно складена червона цегла. На кожній цеглині було каліграфічно вивидено білою крейдою зізнання в коханні до теперішньої дружини господаря гаража: «Наташа, я тебе люблю!» Чоловіки всілися на цеглу, — вирішили дочекатися Володимировича.