Сергій Дячук - Біла ріка

Аня їде в Брюссель, батька знову відправили на чотири роки у відрядження до столиці об’єднаної Європи, а її саму тут лишати на бабу з дідом батьки бояться, тому вона їде з ними, буде вчитися в місцевому Католицькому університеті. Най їм обом Бог помагає. Ані, дівчинці не від світу цього, скромній, добрій, красивій і розумній і її батькові, дипломату, скорше долучити Україну до родини європейських народів. В гедеерівському альбомі із золотим тисненням по червоному бархату з написом на всю обкладинку «ВОСПОМИНАНИЯ о моем прибывании в ГДР» на першій сторінці чорно-біла світлина собаки Чапи, німецької вівчарки, кращого друга Івана та Каті часів їхньої молодості в ЗГВ. Сергій згадує, як востаннє її згадував батько, в його очах були сльози, не випадково це фото одиноко перше в цьому альбомі: на землі, з якої лишень почав сходити сніг, сидить пес й розумно і віддано вдивляється в об’єктив, позуючи фотографу. Чапу пристрелить спросоння боєць постовий на аеродромі. Вона радісно бігтиме до нього, впізнавши одного з тих бійців, з яким служив її господар Іван, а може навіть переплутає його з ним. Це станется вже по відізду Пойдашів із ГДР. Пса їм не дадуть забрати і все тоді по від'їзді було непевно, на шо вони їдуть і які будуть побутові умови. Катя вагітна, маленька донька на руках, але ще потім часто Іван, випивши, шкодуватиме, що не забрав тоді Чапу із собою, а лишив на аеродромі. «І вірна Чапа чекатиме на аеродромі на господаря і впізнавши Іваного бійця бігтиме одного ранку йому на зустріч по полосі.» Іван розповідаючи це, стряхне скупу чоловічу сльозу і подивится на сина. Потім Сергій вже роздивлятимется кольорове фото зі Стелкою, згадає, коли вона вже хвора і стара буде лежати у його ніг, коли господар довго набиратиме за розкладним столиком якісь папірці, які він часом перебиратиме і складатиме назад до великого стоса. Над головою вітер шелестітиме листочками на старому горіхові в самому куті ділянки на дачі, а поруч біля ніг далі лежатиме Стелка, собака породи боксер, що часом дріматиме, а часом спостерігаючи за господарем, поклавши посивівшу мордочку собі на передні лапи, дивитимется сумно, ніби все розуміючи, що робить тепер господар. Сергію підступив ком до горла і він, щоб одвліктись, відклав альбоми, почав підписувати пачку листівок з привітанням до свят спеціально купив на главпочтамті в Києві художні марки з творами Пінзеля на них, скульптурами врятованими колись директором Львівської галиреї мистецтв Борисом Возницьким, комуністи розпалювали ними багаття, янголом і Богородицею. Виставка цього таємничого скульптора зі Львова тепер у Луврі. Шкода, що їх рятівник не дожив, помер перед самим початком Євра. Процес підписання займає час, бо малий Пойдаш намагається красиво каліграфічно вивести кожне слово, крайня, Ялені Єреміївні на Підбуковинці у Стебнях. Нарешті Сергій відкладає пачку підписаних конвертів до дідової світлини і береться по памяті малювати у зошиті ручкою Стелку, потім відкриває двері і виходить на засклений балкон. Там холодно. На вікні ікона, образ Христа змальований з Кирилівського іконостаса Врубеля, простим олівцем по деревяній дошці. Два інших — список зі Спаса Рубльова і Володимирської Божої Матері — подарував ігумену, тепер владиці Венидикту зі Львова, бо отець Василій казав, що його улюблена музична композиція це пісня про пустельника «Пікардійської терції», до хати із каміння і кам’яного ложа напевно шо мали припасувати дві ікони простим олівцем по звичайній дошці. На вулиці паде сніг, підсвітлений ліхтарями коло дороги. Людей нема, лише кучугури снігу довкола, засніжена військова частина через паркан, червонопрапорного полку зв’язку, окраси збройних сил неіснуючої держави. Там вже давно її нема, лише дерева, великі тополі з довгим гіллям, хитаються від вітру і рекордні, за сто тридцять років спостереження за погодою, сніги.

Сергій на пошті в києвському відділені «Укрпошти» на вулиці Цитадельній довго відправляє листи і бандероль з книжкою «Апокаліпсис». Поштарка дивиться на назву книжки і потім на бородатого Сергія з цікавістю зачитує продовження назви вслух

— Толкованіє святого Андрея Кесарійського

Вкладає книгу в конверт, наклеює марки, приліплює наліпку зі штрихкодом. Заносить в комору кладе у ячейку, приїжджає машина з жовтою будкою, відвозять на вокзал, в Чернівцях недбало розвантажують. Поруч з вагоном в тупіку розгружають етап, вевешники по перемитру тримають руку на кобурах, воронок, солдати строковики з вівчарками. Посилку завозять в гори і ось поштарка в Довгополі іде селом, заносить бандероль на горб, невісці Свєті, жінці Микуці, та кличе сина попереджена про посилку, відправляє Степана до хати паламаря, що живе далеко на вершині гори над Осепником. Степан повільно піднімається крутим схилом гори по під хатою, соковита зелена трава під ногами. Піднімає голову крізь смереки видно похмуре темно фіалкове з хмарами небо, падає дощ, і вже іде через осепник, велике поле у лісі, в’язка трава, перестрибує через пліт, грузи і багна, розбита лісова дорога, колоди, по яким протікає струмок від потічка з ліс, хвоя на смереках в дрібних краплях дощу. Степан одягає капішон затягує шнурок, іде далі повільніше, дорога в'ється зигзагами до верху і далі вже прямо в гору через ліс, він перелазить через паркан на виході з лісу вітер збиває з ніг, петляючи іде на гору, мов альпініст. На вершині довгий паркан зі штахетника, вітер гуде у вухах і притискає до огорожи ділянки газди гори, так що хлопець хапається за штахетини, видно білу хату паламара, засклена віранда, на кухні світиться світло одиноко, жовта пляма, яка кидає світло на складені при стіні дрова, чим далі все стає темно фіолетовим, тут вітер завиває як ніде більше, вершина довколишніх гір, Маркова кичера і Греблена, як на долонях і тусклі одинокі вогники мерехтять в далині. Паламар сліпий на одне око повністю сивий чоловік здивовано дивиться на Степана, відкриваючи двері, довго стоїть мовчки