Сергій Дячук - Біла ріка

«І дійсно у тата імунітет від укусу бджіл. Цікаво…як цікаво.» — говорив Пойдаш уві сні, ніби сам до себе.

Він іде селом, не по погоді і порі року вдягнений, в самому піджаку на вишиту сорочку. На зустріч йому люди, які вітаються з ним, швидко проходять повз, ховаючи очі. Він не реагує на них. Він іде прямо, лице мов залізна маска, ніби жодної емоції. Вітер. Потужний вітер над деревами. Шум від якого змушує скрипіти дерева, могутні старі крони, яких хиляться на вітрі. Деякі гілки відлітають і вітер зносить їх на зелену мокру траву. Годі розібрати чи це пізня осінь, або просто похмуре Карпатське літо. Люди стоять мовчки. Хмари на небі часом сірі, часом чорні переливами рухаються небом мов на картинах сюрреалістів, неба не видно. Вуйко Іван говорить з братом, дідом Федором, вони кричать один на одного, але слів не чутно через шум вітру. Потім удар, комір піджака Федора задирається догори. Могутній Федор нависає над братом, як поруч скала над цвинтарем в Киселицях. Присутні, сумні люди, родичі і сусіди, розходяться. Федор дістає сірники, не може прикурити, нервово дістає сірник за сірником чіркає об коробушку [147] Коробушка — коробочка. , іскри тут же миттєво затухають без шансів розгорітись через бурю, що лише посилюється, але Федор цього ніби не розуміє. Він в іншій реальності. Він кидає порожній коробок на траву, поправляє комір, йде зарінком в глиб цвинтаря. Дощ, який попри вітер, часом зривається щільною стіною ховає його могутній торс, він вже, як пляма між дерев, руки в кішенях піджака, краї копелюха натягнуті на самі очі обмокли і звисають, його вже нема, лише на тому боці дерева і смереки хиляться на вітрі.

— Поляк, Поляк!

— Поляк, заходь вже!

І спогад, мов розмита картинка, коли дивишся через вікно на двір, коли там іде сильний дощ, і туман заважає бачити чітко світ, сірі і темно-сірі плямки абрисів людських фігур, розмиті обличча рухаються і говорять теж ніби у димці. Іван сидів мовчки на лаві в коридорі військомату, коли з коридору знову почулось вимогливе командне гукання

— Поляк!

Сусіди по лаві почали здивовано дивитись на Івана. Мати одного з присутніх призовників тихенько підійшла до Івана і прошепотіла

–Іван, заходь. Це тебе кличуть

Іван здивовано заперечив, не розуміючи, що записаний на прізвище матері

— Та я Пойдаш!

Вечером Іван зайшов до кімнати старої хати. В глибині за столом в клубах сигаретного диму сидів Федор. І з цього моменту спогад-картинка дуже яскрава, чітка, змінюється фокус так, ніби людина, яка погано бачить, дивилась на світ так і раптом одягнула значно сильніші окуляри, що видно кожний стібок на вишитій Яленою сорочці Федора, кожний стібок на візерунку, і навіть плямку запране місце, ледь помітний слід від крові. Він мовчки з-під лоба подивився на сина, той розповів про військомат. Брови газди піднялись догори. Він повільно подивився на портрет Ялени, що висів поруч на стіні у виробленій рамі, і за мить безпомічно опустив очі, не дивлячись на сина, видавив із себе голосом що зривався

– Іди

Іван лишає газду самого. Федор блукає порожніми кімнатами, визирає у вікно, вперся головою у шибу, став по середині великої кімнати, дивиться в одну точку, ніби крізь стіну. На дворі сіро, у нього напад люті, б'є з усієї сили кулаком у стіну. Він у білій сорочці, маленька вишивка під горло не застібнута. Знову стоїть по центу кімнати, схилив голову, потім пройшов коридором, часом зупиняючись. Дивиться на фото, що висять у рамах на стіні. Плаче. На кісточках руки проступила кров від удару в стіну, кров стікає, але він цього не помічає. Заспокоївся ніби, але знову лють. Він рукою змітає речі на поличці у веранді, потім сідає на лаву, схиляє голову на коліна, дивиться на рушники, що припали пилом і висять тут. Закурює. В’язкий сигаретний дим підіймається догори. Затягується, але щоразу кашляє. Хапається за груди, кидає недопалок на підлогу. Посміхається сумно щось пригадавши, брови здіймаються догори. Вдягає піджак, відкриває двері. Сонце, що виходить з-поза хмари, заливає веранду іскристим світлом. Він прищурюється, прикриває долонею очі. Яскраві світло, золоті постаті рухаються ледь помітно зі зворотнього боку великої і заскленої веранди.

На вулиці почали включати світло на ліхтарях. Іван який ніби задрімав від синових розповідей і здогадок про родинну історію прорік

— Все передається по роду. Історія передається по роду. Колес так було. Тепер ні