Сергій Дячук - Біла ріка

— На бабу Ялену схожа. Правда?

— Так, дуже, — відповів через мить розчулено Руслан.

Дівчаток знайшли в тій самій залі з писанками

— А ти знаєш, Настя, що твоя бабця була писанкарка — сказав Руслан, беручи свою малу за руку.

Вийшли на двір, спека не спадала, пройшлись вуличкою коло ратуші трохи до верху, де Рус припаркував свій металевого коліру мерседес з крапельками фарами. Руслан чомусь згадував свої невдалі заробітки до Німеччини в дев’яностих, коли по туристичній візі заїхав до Ляйпціга. Тоді людина, що мала його працевлаштувати просто кинула і він мандрував країною, переховувався від поліції в православних церквах, як і всі нелегали, збирались біля церков, вирішуючи якісь свої справи, а потім при появі поліції хутко ховались в середині, визираючи з вікон. За законами цієї країни поліція не мала права заходити до культових споруд. Потім він поселився у якогось єврея-алкоголіка з Києва, який емігрував на початку дев’яностих, коли Німеччина відкрила свої кордони аби хоч трохи залагодити свою провину перед цим народом. Старий пиячив днями, пропиваючи своє пособіє. Старий був добрий і у нього на квартирі жив усілякий зброд з пострадянського простору і деякий час Руслан. Потім Русу пощастило познайомитись з молодою парою німців, які взяли його до себе садовником, потім він ще вертався до них, але через те, що на кордоні йому вляпали депортацію гуцул був змушений перейти з прізвища Крижанівський на Пойдаш, мамину дівочу фамілію. Пофарбувавшись в блондина, через чорні волоси і антропологічні дані він дуже скидався на косовського албанця й одразу попадав в поле зору правоохоронців і ще помінявши золоті коронки на білі він вже досвідчений повернувся знову до Німеччини, де прожив два роки виходячи на прогулянки з німецькою газетою в руках. Зрештою доля усміхнулась йому і тепер Рус має хорошу роботу в Москві, побудував великий будинок під Чернівцями і запрошував Сергія тепер поїхати і подивитись на його красивий великий дім. Зрештою він і оповів брату про свої митарства, щоб показати тепер йому втілення його головної мрії життя, дім в Чернівцях лише в двадцяти хвилинах від центру.

— Ні, Рус, не поїду, позаздрю ще, воно тобі тре — відповів Сергій чесно братові тиснучи йому руку і обнімаючись на прощання.

Сергій з Анжелікою мовчки зайшли до скверу, перед тим зайшовши в книжковий біля ратуші, де Пойдаш купив маленькій родичці «Снігову королеву» Абабагаламаги. Свєту знайшли в парку за розмовою з якоюсь незнайомою жінкою. Син її трубач вступав в музичне училище, яке було поруч через дорогу. Той розхвилювався на першому іспиті і погано зіграв, але ще мав бути диктант і вона втішала себе, що його конкуренти не справляться аж так добре як її син, бо то були хлопці з етнічних молдаванських сіл і погано знали українську. Вони сиділи в парку, мала розглядала картинки Єрка в книзі. Свєта згадувала, як сиділа тут з батьком, з Юрієм, коли той заїжджав до Чернівців. Згадувала Чернівці сімдесятих-вісімдесятих, роки, коли вона була молода і щаслива в цьому місті. Та жінка сиділа мовчки, склавши руки на колінах, час од часу озираючись на центральний вхід до навчального закладу за спиною, на протилежній стороні вулиці, ошатній будівлі ще цісарської забудови, і підтримувала розмову зі Свєтою.

На Чернівецькому вокзалі пахне мазутом. На запасній колії стоїть гружений кругляком ешелон

— Он скільки злодії накрали лісу — каже гнівно Свєта

Тітка проводжає Сергія. Вони чекають на потяг. По сусідній першій колії повільно їде електровоз. Під перестук коліс двійок зі страшним шумом, скрипом він тягне старі вагони

— Товарняк

Каже задумано Сергій і потім через силу, бо ком підійшов до горла

— На такому бабцю Марію на Урал вивозили

Пустий товарняк, вагони якого взялись іржею, з облізлою фарбою і ледь видним маркуванням львівської залізниці стає на вокзалі, але за десять хвилин так само зі скрипом під гудок тепловоза рушає далі. Свєта нічого не каже, лише зі сльозами на очах дивиться на Сергія сурова тета, котру важко розчулити, тепер мовчить.

По перону Чернівецького ж/д вокзалу ходить бідно одягнений чоловік, продає іконки прикрашені своїми руками. Він підходить до людей, що сидять на лавах, чекаючи на Київський потяг. Дід часом призупиняється, чекаючи реакції, сором’язливо опустивши очі показує сувенір зроблений своїми руками, але ніхто не купує, більшість навіть не помічає його. Через мить вертається пероном назад, тримаючи образок і сумку, напевно з непроданими іконками. Ніхто не купує, за ним слухняно плентає худий дворняга, вокзальний пес. Прибуває потяг, пасажири підходять до вагонів, провідники ліниво провіряють квитки. Сумний продавець сувенірів сидить біля, ще відкритої кімнати камери схову, поруч його в клітинку сумка і пес, що поклав голову на лапи і дивиться на потяг. Долоні старого на колінах, струджені руки. Сиві брови, він ніби згадує щось. Потяг скрипить і поволі рушає. Над Прутом за містом грозові хмари. Сергій повертається до стіни на другій поличці, закриває очі і уява малює дорогу в лісі і велетенський кущ вовчих ягід. На першому плані в далині хата під скалою під смереками, оленячий мох під ногами, кущ малини біля пня і переспів пташок уверхах, на потоці вода, що тече між жовтуватого каміння, журчить, синювато фіолетовими контурами. Даленіють гори. Одинокий метелик над потоком і старі засохлі стовбури, зрубані колись у потоці смереки роками лежать тут. Проріс ліс крізь мур кам’яний і заріс гет увесь імщедью. Мур, що пам’ятає ще господарів Молдавії. Всю дорогу назад Пойдаш снив у потязі Підбуковинку в Стебнях, схованці вуликів на зиму, так перекладалась назва села з гуцульського діалекту.