Сергій Дячук - Біла ріка

Сказавши це, Ілена відвела погляд від Сергія і прищурившись дивилась в бік ніби все в одну точку за плечем малого Пойдаша, під гору, там на горі, на краю одиноко стояла стара яблунька, що на диво ще плодоносила за нею було видно верхи смерек, гілля, що ледь — ледь хиталось на слабкому літньому вітерці. Вона стара Ялена тепер мов у сяйві бачила той далекий літній день коли Федор привіз знайомитись зі своєю новою дружиною, вони їхали на конях які похилили голови, гриви виблискували на яскравому сонці, вони впевнено сиділи у сідлі гордо тримаючи спини мов у весільній процесії селом до церкви. Вершники повільно спускались пагорбом, у спогаді Ілени на тлі брата та його нової дружини було ледь видно вершки смерічок, що тепер були мов хвиля над пагорбом, підбуковинкою Пойдашів поруч з Іленою стоїть дворічний Міша, онук її сестри Одокії, син Савети яку брати Пойдаші відкупили колись від тюрми, і мама, стара Васюта прикриває долонею очі і крізь зуби не дивлячись на доньку говорить: «Ігі на біду, не встег поховати Ялену. Ще рік не пройшов, і вже иншу узєв!» вона розвертається бере клябуку біля ганку і йде доріжкою в долину до потоку, доріжка вся довкола у велетенських, травах, васюту не видно вона кричить донці «Для нех мене нема у хаті, я у лісі». Малий Міша заберає руку і біжить на зустріч вершникам, біжить скошеною толокою. Коні зупеняютця, Федор хвацько зіскочив з коня допоміг новій дружині, вони ведуть конів під узду. Пойдаш стоїть і дивиться на малого і за мить підхоплює його і саджає у сідло вони мовчки наближаються до Ілени яка далі стоїть коло порти тримає слоїк з тільки но нарваною черешнею у руках чорний як ніч кінь Федора з малим Михайлом, що вчепився за гриву коня який поволі йде за своїм газдою, раптом малий чіпляється за гілку старого горіха, що ріс при плоті і падає з коня кінь краєчком копита зачепає ногу малому, здирає шкіру тече кров. Ілена бачить себе ніби зі сторони, банка з черешнями падає на викладену з каміння доріжку, розбивається, черешні розсипаються, ілена відкриває порту і біжить до малого хапає на руки. Кричить на Федора. Картинка ніби без звуку. Федор стоїть мовчки ніби жодної емоції, нахиляється, всміхається і каже, шепчучи: «Нічого. Буде з тебе чоловік, Міша».

Ілена ніби прокинулась, відкрила очі, дивится на Сергія тепер і каже: «І, йо. Часе де ділисе. Веремічко пролетіло». Після того як Сергій провів стару вуйну до хати і вже збирався вертатисе в Довгополе Ялена запросила його ще до, хати згадала якіс фотознімки які хотіла йому віддати «бо годованцям то не треба, все спалю. Йо.» У парадній кімнаті над ліжком весіло велике чорнобіле фото у рамі пофарбованій у білий колір, на ній уся фамілія, Пойдаші на Ільїнських храмах в Конєтині, дес сорокові, по центру знімки Васелина поруч Іван та Онуфрій, Петро, Одокія з чоловіком, Микуциха, Коцеха мала Ялена Єриміївна щє якісь родичі з дітьми музиканти з цимбалами і скрипками лежать на траві якісь незнайомі друзі родини і в самому куті з ледь помітною посмішкою красень, молодий Федор, фото хорошої якості на рамі рушник, сергій розглядає фото, Ялена відкрила шафу і шукає там старі знімки «о найшла» сказала вона підійшла і висипала їх на стіл під вицвівший від часу фотографований образ Христа младенца, що тримає обнімаючи в руках овечку у великій кольоровій рамі з малюнком викладеними квітами з червоної і срібної позлитки. Сергій неспішно перебрав фото, потім, звернувся до старої дивлячись на велике святкове фото на стіні «може б цю дали я перефотаграфую і поверну» Ялена подивилася на світлину лице її змінилося вона мовчки розглядала це фото, де уся родина і вона маленька і не дивлячись на Сергія «Ні. Покішо ні не годна віддати. Мені без неї скучно буде» стара лед не розплакалась «я скажу, якшо шо то годованці вешлют». Зайшли до іншої кімнати старої хати «Оце Сергійчику у цій кімнаті малій, вся фамілія на храме збиралась, малий Михайлик Одокіїн онук під лужко залізе і сидить там, ночували всі тут, йо діти з бабою на лужку хто на печі хто на лаві» На стіні висіло фото дорослого Міші, він тепер суддя у Хмільнику. «Йо у цій маленькій кімнатці» продовжувала говорити стара. «Абес те знав. На храме всі сходились Іван з Путели завши лісами приходив, завше, лише він дорогу знав, з тих часів як з автоматом лісами бігав. Йо він тут кожну вовчу, оленячу, тропу знає» вона замовчала і за мить із сумом в очах виправилась «Знав» «Йо» «Давали причкурмети москалям. Йо!» вона засміялалась «А тепер фальчевство, фальчевство одне кругом» з цими словами вийшли на двір вона розкашлялась «Така жога шо не ветремую». На ганку в рядок лежить червона лісова ягода і малина нанизана в перемішку на стебелини. В далені чуються дзвіночки на маржині. Птахи з лісу сідають в дворі, кругляк складений під стіною стайні, коротконогий пес Топік на буді, що стоїть на камінні під скалою. Довга острива лежить на кам’яному мурі в мхах і в зарослях лісової дикої малини, видно давно нею не користувались. Кругом зеленувато-жовті квіти і дика лісова малина, що росте впритул до ділянки, неймовірний запах від сухої трави у стайні збитої з дошок і дранки, каміння у мхах, сині квіти, стрибунці у траві і пташенята у лісі в гніздах час від часу подають голос. Двометрова кропива біля фрагменту муру задньої стіни хати, задня стіна хати на Підбуковинці лишилась ще від старої, що стояла тут двісті років тому, останній ряд дранки, що поросла імщедью, лісовим мохом, старі стіни під якими росте кропива і папороть, вирізьблений зі стовбуру смерічки сток для дощової води. Сергій підіймає голову стоючи на ганку там дірка на стріх він встає «Там нічого нема. Драбену візьме» каже Ілена. На поді темно, все у павутинні, порожні бочки різного розміру, стара праска, слоїки. Пойдаш зігнувшись підходить до маленького віконця через скло у пилюці дивиться на двір там зовсім хмуро мов перед грозою, на вітрі хитаються смереки і ніби йде дощ, нога впирається у щось, нахиляється, збитий із дошок ящик, з фанери коробка, посилка, підсвітлює мобільним в ній старі папери під ними чорна різьблена рама, на рамі різьблений орнамент захист, зигзагами по колу «вовчі зуби» Сергій долонею протирає товстий шар пилюки, через скло вже виступає якесь зображення, чорно-біла світлина, Пойдаш дивиться вже біля віконця, впізнає шепчучи «Федор Пойдаш» на Фото Федор стоїть гордо, пряма спина, в галіфе, пасок, начищені чоботи, Сергій знову дивиться у віконце там слабенький дощ у лісі і хитаються смереки. На фото Федор у кептарі, вишитому кожусі, в капелюсі ледь, посміхається якось зверхньо. Сергій кладе фото у ящик і пробирається назад до виходу підсвітлюючи мобільним, поскрипують дошки під ногами. На денному світлі старі документи у фанерному ящику поскидані до купи в перемішку, архів за двісті років, пожовклі листи паперу, деякі акуратно складені, інші помяті, покручені від вологи і підточені мишами. Ілена поклала руки на коліна вдивляється у гори. Сергій розбирає папірці розкладаючи на ганку, готичним шрифтом і німецькою мовою 1822 Федос Пойдаш, підпис прапрадіда на якомусь договорі — Михайло + його діти Єремій і Іван, атестати дітей Єремії Пойдаша з румунської школи, похвальна грамота, запрошення на роботу Гафії в колгосп. Страховка на корову, радянська 1941. Посвідчення про вакцинацію маржини, румунська. Сергій акуратно складає документи і раму «Дома розберу» Ялена свариться «Іііі. Леше, най, нашо, нашо тобі то пусте» Сергій вмовляє віддати йому, стара зрештою погоджується «Те їдеш то тата пришле трохи горами вивітритисе» На прощання біля порти додає «Най тобі добре буде куди ти лиш не повернеш» Ялена провела Сергія до кладки облокотившись на ній «Каже…Каже най батьке приїхають» лед не зриваючись на плач «бо одна я лишела, закінчується історія Пойдашів на Підбуковинці.Йо». Сергій махає рукою і йде до лісу. Під ногами сухий хворост, шишки і гілля смерек. Запах малини, яке чіпляється за одяг, кругом розсипане каміння, скала, що заросла оленячим мохом серед лісу каміння скидане до купи заросле лісовими мхами ніби викиданий людською рукою курган груда зарослого мохом соковито зеленого кольору, каміння, старезні корені і пні, метрові і май менші кущі папороті. Сполохані лісові птахи здіймаються із землі до смерек у верхах. Сполохані птахи взлітають з під ніг Сергій огортається назад, Підбуковинка, а там вже далі далеке Котове Переліт птахів і монотонний щебіт птахів у травах за лісом, постійні далекі звуки бензопили в долині з села. Якась гуцулка біжить в долину, видно запізнюється на автобус. В долині з поза горба визирає дах старої стайні, дах як у старовіцької гражди але стріх перекритий шифером. У дороги зустрічає ту жінку, що бігла лісом, автобус на щастя запізнюється Сергій вітається чекають на автобус разом. За плотом яскраві рожеві квіти, кущі дзвіночків, запах маржини корова пасеться під лісом. На тій стороні, на Галіції місця в горах мов пліши оголені вирубкою, дерева повисікали люди. Підєзжає автобус на диво порожній, їде повільно задні двері в бусі відкриті, по даху накрапає дощик, свіжий запах трав і лісу і шумить ріка. Пойдаш вийшов в центрі Довгополя, з самого краю даху сільського клуба бузьки звили собі гніздо. Сергій дістає телефон, фотографує і потім роздивляється фото зроблені на телефон, з Підбуковинки.