Сергій Дячук - Біла ріка

Хирувим під центральним куполом храму в Стебнях ледь похитується на мотузці весь вбраний у рушники і строкаті фустки ледь видно лик і крильцята. На іконі Христос добрий пастир у білому облаченні тягнеться до овечки що ледь тримається над урвищем на тлі скелястих гір над смереками ширяє в повітрі половик хижий птах.

Високого зросту моцний чоловік відкриває коробок з ладаном протягує Сергію з посмішкою Пойдаш бере дякує і кладе шматок до кадила, священик чекає,обкаджує храм, клуби диму з пахощами повільно піднімаються під куполом старовинного древнього храму у Стебнях.

Коти, що пахнут коровами, дзвіночки від яких чутно з толоки, запах стайні від котів. Білі метелики і дикі бджоли сідають на квіти з великими крилами, помаранчевими, коричневими і білими крильцятами.

Шум лісу мов звук від водоспаду, і маленькі білі квіточки, ромашки у зеленій соковитій траві.

До хати Пойдашів у Стебнях серед лісу на Підбуковинці важко пробратися як напевно і п’ятдесят, сто і двісті років тому плутана доріжка до самого лісу, потім вже лісом круто в гору, потім через смерековий ліс лед помітна протоптана доріжка по камінню бо це скала котра заросла колись лісами потім на виході з лісу фрагмент зарослого розваленого муру, потім трохи в гору за пагорбом хата, на стріху тарілка, поруч сад зі старими підпертими деревами, єблуньки соять мов старі, старі бабці з клябуками, Ялена Єреміївна, молодша сестра діда Федора, остання зі старих Пойдашів жиє тут сама вона куталась біля стайні побачивши Сергія Ялена замість привітатисе сердито заговорила до нього «Шо є, те шо в панотці зібравсе, зістриже бороду, такє хаблене, шо те з собов зробев?» заходить до кухні на засмальцьованій деревяній з рівно витесаного кругляку стіні висить кольорова вирітка поруч дві фігурки оленів, дві пофарбовані в ручну побиті голівки пятнистих карпатських оленів, фарба місцями полущилась на підвіконнику іконка Бориса і Гліба та стара іграшка фігурка песика на колесах пофарбована білою фарбою. В різьбленій старовіцькій рамі фотографія Мирося Юревича сина Микуці з Кутів, про бандерівця Микуцю ходили легенди як він пішов по ліки і його злапали совіти в Путилі за пивом.

Ялена зм’якшується цілує Сергія шепчучи кріз сльози «з приїздом» і тут же перепитує знову по діловому ніби ховаючи розчулення «а єк батьке?». Сергій сидить на ганку стара замкнула стайню і кухоньку біля неї крутяться два маленькі пси вона надягнула хустку яку Сергій привіз в подарунок від батьків, на вулиці спека у старої трусяться руки викручені суглоби, ціле життя у лісі на важких роботах. Спустелисе в село в магазині купели пево, солодке, Ялена зняла платок і поклала його в сумку бо паркей, Сергій купує їй іншого, тут в магазині вона зустріла подружку старі говорять шось про своє потім усі разом виходять на вулицю, стара заходить до ще одної подружки, що жиє біля магазину її прізвищє Пойдашів, але вона не їхня родичка «тут пів села Пойдашів» вони вже четверо йдуть на цвинтар в Стебнях, проходять повз церкву на іншій стороні дороги відмикають клямку на порті заходять на цвинтар, що напроти церкви але з іншої сторони дороги, проходять у глибину під деревами ближчє до ріки, під деревами з великими кронами у прохолоді три доглянуті могилки над прадідом Єремієм камінний крест пофарбований у синій колір поруч прабаби Василини, кований «вона так хотіла, щоб простей кований був» каже Ялена за неми в стороні могила Петра, вони стають на коліна моляться. Одна зі спянілих від горщєтка пива бабок розповідає що «бджоли її люблю» пригадує єк у детенстві «могла з улію загрібате їх руками» інша з прізвищам Пойдаш перепитує про інших родичів Сергія, виявляється, що вона працювала з його дідом Юрієм на дорогах. Листочки на деревах, шепчуть про осінь, коли про них пробігає слабенький вітерець, що осінь вже прийшла у гори хоча ще не добіг кінця другий літній місяць але у природи тут инші закони, трави вже не квітнуть, і загадкові смерекові гори вже занурюються в сон. Сергій з Яленою вертаються назад на хутір Пойдашів на Підбуковинці володіння яким для фамілії добігає кінця у старої годованці, чужі котрі її дотримують, і успадкують все, у родини нема інтересу збрегти цю землю за Пойдашами а у Сергія нема грошей викупити її. Стара втомлюється і сідає на оброслий мохом уламок скали «це мій діван» каже вона сміючись, тоска на обличчі вона дивиться на село, що мальовничо лежить в долині біля ріки, внизу найблище до лісу розвалена стара хата зі стріхою накритою дранкою але з веваленою стіною, в середені висять якісь рами, напевно, що образи «тут мамена сестра колес жила, тепер якийсь чоловік цю ділянку тримає, сіна робе» вона знімає светер і піднімається «Давайте допоможу» каже малей Пойдаш, стара відмовляється «Те шо слуга мій!?сама понесу» по дорозі згадує вуйка з Путели «Іван чємний був» лед не плачє «завше мені помагав, особливо коле я тут сама лишеласе» вона стала задихавшись «а ось дід твій Федор…» промовила вона гнівно, замовчавши і продовживши за мить «і Ялена бабця твоя намучиласе з ним але оден Бог любенький знає хто добрий а хто злий» і стара після цих слів пішла далі, вони мовчки піднімались горі і присіли на кладці вже біля самої хати «Красиво тут» каже натхненно Сергій, стара витримавши паузу відповідає «каміння зі скали під саму хату котютсе. А те кажеш красиво. Йо. Закінчуєтсе історія Пойдашів на Підбуковинці».