Сергій Дячук - Біла ріка

— Знаєш, мені чомусь здається, що цей рік має бути найцікавіший, хоч і складний.

Повертаєтся знову і добавляє цитату з «Міміно» перекривлюючи російську під грузинський акцент, вказівним пальцем вказуючи догори:

— Мнє так кажітса.

Сергій сів і спросоння. Вдивляється в світ за вікном. З одної сторони, на тлі вишуканої будівлі вокзалу, ніби і не Україна зовсім, а Прага або Відень, стоїть напівпорожній корейський потяг, куплений до еврочемпіонату з футболу «Львів — Київ». Сергій фотографує на мобільний потім роздивляється цей знімок на телефоні, а поруч за вікном брудно-зелений потяг «Львів-Москва». Посеред перону величезна гора клітчатих сумок, люди грузяться на заробітки. За пів години потяг рушає. У місті Лева типова львівська погода — накрапає легкий дощик. Сергій вдивляється у вікно зі сторони бокових місць позаду лишається вокзал з куполом, на якому красиво майорить жовто-блакитний прапор, позаду фантастичні шпилі неоготичного костелу святої Ельжбети з темними мурами. Великі три шпилі, що врізаються у похмуре сіро-чорно-фіолетове небо, на стіні банери — ювілей західної залізниці на них зображення цісарських вокзалів на старовинних фото Львівського, Станіславівського, Чернівецького. Далі брудні мури, потяг наберає ходу, люди у дощовиках і з парасольками на станціях обмальованих графіті серед яких багато націоналістичних з використанням абревіатури «УПА» у назві, портрети Бандери і Шухевича, персонаж мультику про козаків найменший з м’ячем у руці. Сергій зауважує, що графіті зроблені талановито зі смаком. Львів є Львів! За містом пагорби, охайні будиночки, муровані однокупольні церкви, і ось нарешті облуплені стіни замку у Старому селі, одразу біля колії. Сергій встигає сфотографувати на телефон, а вже під Галичєм, древнею столицею краю десь в далині на пагорбі ледь впізнавані абриси церкви святого Пантиліймона.

Побувши у свого приятеля Єгора та його дружини Любці, які вже кутали [142] Кутали — виховували. свого первістка Захарія-Йосипа, Сергій подумав, що якщо у нього син то незле назвати його Францом-Йосипом на чєсть цісара, котрий європеїзував, край або Богданом-Зіновієм, щоб лякати поляків як у фільмі Гофмана «Вогнем і мечєм». Богдан Ступка, у геніально зіграній ролі Хмельницького на самому початку фільму: «Знай кого спас. Я — Богдан Зиновій Хмельницький!», — і блискавка на небі. На прощання, випивши з Єгором кави з автомата на автовокзалі біля залізничного, Сергій сів у маршрутку Івано-Франківськ — Яблуниця, яка в 19.30 виїхала в гори.

Сергій сидів мовчки у свому світлому капелюсі, купленому цього літа. Він сів спочатку за водієм, але потім пересунувся трохи назад в одній руці він тримав квиток у вигляді касового чєка, на якому були вибиті, ціна, час відправлення і напрямок, в маршрутці з ним їхала ціла компанія не то росіян не то українців східняків пізніше виявилося, що вони з Запоріжжя, позаду сиділа бабка гуцулка-галіціянка, що тримала на руках свого пса, маленьку дворняжку, з нею їхала її донька інтелігентна жіночка середнього віку та онука, дівчинка дивовижно була схожа на свою мати. Водій на велике здивування гостів із Запоріжжя не перевірив квитки, відправивши з салона волоцюжку, що жебракував заходячі до автобусів та маршруток той затримався залицяючись до бабки з псом почав випрошувати в неї віддати йому кутюгу та кокетливо відповіла, що хіба може продати, жебрак вибухнув обуренням «та ве шо, я вам такех можу зара з десяток позберате і привести» роздратована донька старої втрутилася «чому тоді просите?» маршрутка виїхала за місто, переляканий пес постійно хекаючи дивився через вікно на двір слухняно сидячі на руках у старої, його відображення падало на вікно попереду поруч з яким сидів Сергій, якісь закинуті заводи під містом, погана дорога, яка плавно заходила передгір’ями в гори, за вікном чим далі ставало все темніше, ще напевно і через негоду гори ховалися в тумані, освітлені ларьки коло дороги, вітрини магазинів, біля яких збирались пєні компанії, потім ліс, дес з годину поїздки суцільні гори довкола і смерековий ліс раптом в глибині пляма світла, що приймає різні обриси хтось палить ватру, полум’я освітлює крони смерек, що тягнуться у нічне небо, мерехтять людські тіні, маршрутка їде довго, туристи із Запоріжжя голосно говорять між собою, напевно, щоб чули місцеві згадують свої попередні подорожі в Анталію і Єгипет одна жінка з їхньої компанії постійно комусь надзвонює і перепитує у доньки бабки з собачкою де та місцина, щойно почута у телефоні,та її заспокоює, каже що скаже коли підїдемо, діти східняків нудяться без кінця дьоргают старех «Мааа, пааа?скора?» з вікна нічого не видно лише світла у поодиноких хатах розкиданих горами, фари маршрутки підсвітюють дорогу і частково узбічча, ось проїхали якийсь потік асфальтовану дорогу часом замінює ґрунтова усипана камінням, десь уже під Верховиною, пересідаємо в іншу маршрутку, у водія якась домовленість він неможе зараз їхати до кінцевої, у Верховині майже всі виходять, натомість у салон сідають пару бабок у блискучих різнокольорових фустках і по дорозі вже за цим гірським райцентром дві молоді дівчини гуцулки, Сергій чує рідний діалект, вони говорять між собою мов пташки щебечуть, відчувається свіже гірське повітря навіть попри закриті через негоду вікна, на вулиці мряка. Сергій просить у одної з дівчат сказати коли буде перша кладка на Довгополі, маршрутка стає, темно, лише плями гір і шум від ріки, десь позаду напевно Стебні і шум від ріки, Сергій підсвічує собі дорогу мобільним зрештою доходить до кладки, обережно іде нею внизу шумить ріка, кладка розхитується, дорога на Буковині освітлена, на диво, в минулі заїзди і натяку на це не було заходить у село, нова капличка при дорозі, він хреститься іде повільно далі, у центрі села у клубі, двоповерховій капітальній будівлі з кинутою на фасаді шубою з сірими і темно сірими геометричними візерунками, танців нема попри недільний вечір, трохи далі на повороті в «кафе ресторані» «Черемош» голосно грає музика, хтось гуляє весілє,біля входу пєні бандікуваті хлопчища гуцули різного віку з підозрою дивляться на нього, Сергій намагається через сміх говорити на діалекті, хлопчища вже девлютсе зі здивуванням, врешті Сергій каже що, «приїхав у гості до Кабюків» «До яких?» і правда Кабюків у селі багато думає Сергій «до тих, що на Сокільці жиют» вже виглядають значно приязнішими запрошуют зайте «Зайдете?» кажут, скорше з ввічливості чим з надією що гость зайде. Сергій відмовляється заглядає у зал з надією побачити когось знайомого там по колу під веселу молдованську музику танцюють красиві молоденькі дівчата у сукнях видно з випускного, що тільки перед тим мав бути. Сергій вже швидше іде далі Довгополем доходить до церкви, хреститься нарешті вже видно дідову хату де тепер газдує Микуця, мамин брат, з невісткою Светою і своїми чотирма дітьми трьома дівчатками, старша Тая його похресниця, середня Рая дуже схожа на покійну бабцю Марію а молодша замріяна Люда щойно у цьому році закінчила школу є щє син Степан малей вчиться десь у сьомому класі. На другому поверсі старої але переробленої відремонтованої і зміненої майже до невпізнання хати горять світла «Богу дєкувати, ще не сплют» але коли він завернув на горб світло вимкнули, проходить поруч з кирницею мокра трава, хата накрита червоною металочєрепицею на стріху красується супутникова антена фасад оббитий жовтим сайтенгом, від старих дитячих спогадів не лишилось і сліда.