Сергій Дячук - Біла ріка

І немає їх, безхатченків з якими перетинався в місті,і місто вже ніби не таке стало, бачився з ними на звичних місцях на Харківській в переході метро, старою калічкою схожою на дитинку, в звсмальцованому плащі семидесятих років у брудній хусточці, у неї були скручені пальці на руках, червоний обморожений ніс і обличча і косі очі,і видно вона була сільська, привезена мафією ніщих сюди, на всі запитання вона лише видавала звуки «и» і «е» то посміхалась сумно то плакала, весною, осінню, літом і зимою однаково вбрана в страшні зношені значно більші за її розмір чоботи, сиділа худенька під дощем і на сонці на шматку картонки від коробки, весь час задумана як Христос у пустелі на знаменитій картині художника Івана Крамського. Поспішаючі на працю зупинявся і коротко говорив з нею, вона впізнавала і посміхалась сумно, весь час подаючі якусь милостиню я мріяв що мої власні обставини покращаться і допоможу цій бідній селянці,бо то був явно не її вибір сидіти на тих сходах. І ось не бачив її вже рік, не бачив давно вже і старого одноглазого діда колишнього водолаза, що там же в переході продавав різний мотлох і свої чудові сплетені власними руками корзинки із порізаної пластмаси. Нема їх. Залишилась лише стара кутюжка, дворняга, сива велика і косолапа якій добрі продавчіні квітів дають лежати на вкритій ковроліном підлозі квіткового ларька у переході мов у передверї Раю.

Матлака ці теми не цікавили тому далі, говорили про Євро 2012 і долю любої Ойчізни,

— Мде. Напиши книжку

— Як справи у тебе?

— Добре

— Робота?

— Робота так собі

— Як тобі погода?

— Погода епічна. Мені така подобається, але по дощам йдемо на рекорд.

— Мля. Добре, що трохи розпогодилось

Каже здоровань Матлак. Далі вони сиділи мовчки і пили пиво

І ще на прощання Матлак ділиться планами мрією про іноземний легіон. За півтора роки він боронитиме Донецький аеропорт, і його портрет, портрет «кіборга» з позивним «шрам» будуть по цілій країні в тому числі і тут біля вокзалу, де вони мирно тепер пють пиво.

Сергій їде у потязі до Франківська під перестук коліс у вагоні відбувались шпаркі дискусії подорожніх про політику, історію, погоду. Якась жінка, що їде до Львова вибухає обуренням:

– І коли ці росіяни від нас відчєплютсе зі своїм Митним союзом?! Наїлисе ми вже спільного життя з ними!

Її підтримує підвипитий інтелігент, що працює на фармацевтичній фабриці «Дарниця» і потім, як на сповіді, розповідає родинні історії. Він має десь вже вночі сходити на одній з маленьких станцій, їде до мами на два дні, треба дах відремонтувати. Потім до розмови приєднується інший, російськомовний. Сергій зробив для себе висновок, що той непростий напевно що має якесь відношення до силових структур. Провідник вкотре заніс чай, який особливо смакує із класичного металевого підстаканника. Фармацевт задрімав, порадивши перед тим не купувати ліки, бо він знає як їх роблять. Силовик, сусід по плацкарту несподівано переходить з Сергієм на українську:

— Ось ви казали, що працюєте біля Золотих в Києві. Пам’ятаю десь в сімедисятих я ще вчився тоді, там руїни ще були. Зайшов у скверик біля фонтану на перекус лавочки усі зайняті, бачу що є лише одне вільне місце, біля ветерана ВВВ. У повітрі пахло весною. Так хороше було! Дід схилив голову на палиці, ніби дрімав. Я сів поруч, дістав бутерброд з портфеля і старий заговорив, каже, «Хороший день солничний» я йому бутерброд протягую він відмовився замахав головою і каже «в сорок пятом такае же погода била» я бутерброд дожовуючі кажу мол «с наступаючим» дід усміхнувся і махнув головою та говорить далі «в сорок первом в плен попал под Запорожем согнали нас немци в яр через пару дней без еди звереть начали а яр по периметру колючей проволкой огородили, слишу музика, ну думаю все конец галюцинации от голода начались я к колючке а там немец по периметру с овчаркой ходит вижу с села соседнего свадьба идет жених, невеста, музиканти подошли к немцу в рушниках свидетели значитса и немца горилкой угощают и закусить дают випийте мол за здорове молодих а ми как парализование стоим и смотрим не моргаючи как дворняги думаем что может и нам косточку какую кинут а они к нам повернулись и начали проклени сипать мол «Іроди голодом нас мучили» а немец жует огурец и смеетса і головою машет, дід тоді замовк закрив очі задумавшись потім лише добавив «да било, било» глибоко вздихнув я ледь проковтнув залишки свого бутерброду той усю війну пройшов але цей момент йому найбільше запам’ятався». Подорожній замовчав відпивши чай, потяг став і він прихилився до вікна повернувши голову намагаючись прочитати назву станції, потім дістав флягу з коньяком і запропонував Сергію, «будете, кстати а етот деятель на якій станції виходит» фармацефт з просоння прошепотів назву станції і добавив, що він попередив проводніка, подорожній засміявся «ось вони фармацевти, як в аптеці, одним словом, все розраховано пам’ятаю одного танкіста на вокзалі разобрало бачу лижить на пероні на лавочці у формі, чемодан, я його на плечі документи перевірив там квиток заніс у потяг поклав на боковуху» і він голосно засміявся «вони танкісти такі герої» Сергій згадав розповідь отця Василія як він владику відправляв на Львів по Києву корки ледь встигли пару хвилин до відправлення біжуть вокзалом на силу встигли сіли в потяг, щасливі, а тут пані підходить з квитком мовляв яке у вас місце, виявилось що вони не втой потяг сіли поспішаючи, то владика нікуди не поїхав, подорожній відпивши коньяку голосно засміявся «О! це класика жанру, молодий чоловічє». Сергій і собі відпивши трохи коняку згадав сцену з «сімнадцяти миттєвості весни» як герой Тихонова вночі розмовляв у потязі з одним старим генералом, слова того генерала виявилися пророчіми і для рад в тому числі він тоді у тій розмові про них сказав «що камуністи фанатіки, що вони можуть перемогти але в кінці програють бо фанатизм втомлює людей Сергій зауважив, що йому ця розмова нагадує той момент з фільму, подорожній засміявся і погодився, виявилось, що це його улюблене кіно а Штірліц улюблений кіно герой, Сергій натомість відповів, що його герой пастор Шлаг, перший католицький священник позитивно зображений в радянському сінема «А пам’ятаєте як там влучно той генерал говорив про демократію пам’ятаєте — будь проклята всякая демократия, чем більше народу дать свободу тем більше ему хочетса СС и гестапо» Сергій перебив «Знаєте я вважаю, що Чєрчіль був правий коли казав, що нажаль людство ще не дочого кращого не дійшло, не треба видумувати вєлосіпед, я думаю, що правдива Шуманська християнська — демократія врятує Україну, Росію, котра теж як на мене має європейське покликання і Білорусію, тільки Росії варто повернутись до свого Новгородського, республіканського коріння, може навіть столицю туди перенести, новий міт про минуле, відмовитись тиснути на сусідів і тримати силою ментально чужі народи» на, що подорожній заперечив підсміючись «А Китай, дивіться як у них все добре виходить?» «Ну знаєте це все макроекономіка, це все до часу, як з СРСР, горе тим, що будують свій дім на піску, бо у час вітрів залишаться від того дому самі руїни, хтось казав, що ця країна має правдиве християнське покликання у майбутньому, я в це вірю, без комуністів, і безумовно з самовизначеним Тибетом, — Сергій знову заговорив, — Тоді а тепер там ніяких свобод, діти раби трудяться на шахтах і підпільних цегляних заводах» Ось Вам історія про брехливий СРСР, і нас теперішніх нащадків республіки. В УРСРі дуже любили Шевченку тонами квіти покладали, томами обрізані твори видавали, мавзолей на «Чернечій горі» побудували, премію його іменізаснували. А Катерина Білокур геній не менший, ніж Тарас Григорович жила в країні рад, країні де, ніби переміг соціалізм і так далєй, акі кріпачка рабиня, в жудосних побутових умовах, без майстерні і фарб, і коли хоріла хтось запропонував її перевезти в столицю УРСР, на квартиру у майстерню від спілки «малярів і штукачів», натомість партійна бонза якась мочеморда прорікла тоді най сидить у своїй мазанці селючка, в столиці вона нам не потрібна най малює там, в колгоспі без пашпорту, а вона хтіла вчитись малярству, мріяла, що помітять, да і свої односельці ставились до неї м’яко кажучи без розуміння тому збереглось катастрофічно мало робіт, роботами мисткині якою тепер захоплюється цілий світ затуляли дірки у свинарнику. І жила вона в умовах не чим не ліпше ніж кріпаки, чи пак раби українці з гостросоціальних творів Шевченки. Влада завши потворна, Мазепи не стосується. Тому люди, громадяни посполиті не будьте гнидами не гризіть один одного, бо від влади милости не дочекаєтесь. Це останнє він сказав дуже гучно аби більше людей почуло.