Сергій Дячук - Біла ріка

Двері були закриті. Пойдаш дзвонить, чекає і за мить відкриває здивована і видно, що щаслива з його приходу сестра, дає тапочки вони піднімаються повз стелажі з книжками сходами на верх, у кімнатці де капличка сестер увімкнуті світла. Отець в облаченні вже править йому спів служить диякон, вони дивляться посміхаючись на них. Якраз перше читання, читає якась бабця парафіянка, він вмощуєтся біля вікна на службі ще дві сестри, старшого віку, що їй учора на 8березня він дарував цукерки і молодша, що працює на радіо «Марія» якась жінка віку Сергія, монахиня в цивільному скорше за все, срібний перстень на бізименному, руда в окулярах послушниця із Закарпаття вимова видає, Пойдаш з нею спілкується після недільних служб і сестра, що відкрила двері, він намагається згадати як її звати у них чудернацькі імена католицьких святих «настоятельку Марта, з радіо Луцінія руду Едіта. Доріс! Сестра Доріс, згадав». Сестра Доріс у светра на синє облачення її ордену служебниць, светр з візерунками, вона гарно співає і грає на гітарі, водить авто говорить з ледь впізнаваним польським акцентом, як пташка щебече, сестри всі польки з походження. Вона родом з Волині ця сестра її сімя дивом врятувалась від різанини, їх хтось попередив і її родина виїхала до Вроцлова там зараз її сімя. У сестер світятьтся обличча перед причастям мов у святих і коли вона грає на гітарі у них з Сергієм добре виходить разом. Спокій. Ніяких спогадів і мрій лише блаженний спокій.

Стара бабця парафіянка щось знову наплутала з читанням, отці засміялись. Через велике вікно за спиною сонце що визернуло з поза хмар заливає каплицю, на стіні красиве велике розпяття, картинки хресної дороги, із дорогих речей лише деревяна підставка під позолоченою дарохранительницею на столі, що слугує вівтарем на вкритій білою скатертиною стоїть дві шкатулки і дві пари святих з частинкою мощів із зображень якісь дві монахині і двоє чоловіків священників, скорше за все якісь новомученики.

Після мєси сестра Доріс запросила всіх на агапе, чай на першому поверсі, у трапезній столовій. Спускаючись Сергій роздивлявся книжки на поличці, переважно якісь спеціальні, праці з богослівя, підручники з психології, сестринської справи внизу в цій же кімнаті але на протилежній стіні стенд з різними реліквіями сувенірами із цілого світу типу бамбуковий криж і екзотичні африканські розпяття. Сестра, що працює на радіо бачучи зацікавленість Пойдаша розповідає про кожний експонат їхнього маленького музею. Сергій заходить до столової і сідає поруч з отцем францисканцем, який ніяк не може навчитися добре говорити українською бо вже старшого віку як приїхав в Україну і тепер мучаєтся але тримає добрі проповіді

— Гарна проповідь отче Станіслав

Каже Сергій той всміхаючись дякує тисне руку. Сидять мовчки чекають на сестер Пойдаш роздивляється репродукцію Спаса Рубльова, що висить у сестер в столовій. Христос загадково ніби визирає з клаптика неушкодженої частини ікони. Отець зауваживши як Сергій Пойдаш роздивляється образ тихо говорить

— Куди ми підемо якщо у Нього слова Бога живого

Посміхається і дивится на Сергія

– І Він переконливий, правда, ось навіть сьогоднішній уривок з Євангелії…

Отець видно збирався продовжувати але заговорив Сергій. Задумано

— Так і є. Переконливіший за будь кого і головне завжди актуальний

Сказавши це він подивився на двір. Через вікно вул. Горького за парканом сестриної садиби а за парканом вже з тієї сторони вулиці добре видно п’яту школу він вдивляється на двір школи перший поверх і вераховує три великі вікна по середині. В пам'яті зявляєтся яскрава картинка він сидить у першому ряді на задніх партах в кабінеті поклав голову на парту і на уроці скорше за все, що математики вдивляється у двір там шкільний яблуневий сад посаджений ще при побудові школи стовбури вже трухляві листя ще нема тому видно вулицею Горького і в голові постає картинка цього будинку де тепер монастир чи попередник цього будинку тепер трохи розбудованого. Шепоче собі під нос «Шляхи Господні несподівані є». Сергію у 88 році було вісім років. Він, учень 2-А класу, вдивляється у те вікно, в те місце, в той дім, з якого через двадцять п’ять років буде вдивлятися з вікон монастиря після мєси у будову рідної школи. У 88 в Борисполі не було жодної церкви. Він згадує, як з мамою тоді їздили в Київ до Володимирського собору на служби.

Стара, що брала перше читання на мєсі, принесла сестрам пиріг з повидлом. Всі вже за столом. Отець поблагословив трапезу, їдять мовчки. Сергій далі вдивляється у вікно дивится на школу. Щось не так, її тепер дуже добре видно. Вирубали сад, а він одразу не зрозумів чому у спогадах йому гірше було видно цей бік вулиці. «Добре, так хороше бути з богупосвяченими на агапе», — думає Пойдаш. Бабка, етнічна полька, все вмовляє отця відправляти хоча б одну месу на польській мові. Розмова про дитинство, прощі. Отець згадує як одразу після школи поїхав із свого гірського села, напевно у нього з Сергієм така дивна духовна спорідненість. Всі мовчуть і тут Пойдаш, вдивляючись у вікно починає говорити