Сергій Дячук - Біла ріка

Старі Іли стоять в ряд, оголені двигуни, здерта обшивка. Якісь дикі квіти, непокошена трава. Небо з фіалковим відтінком над деревами. Вітерець. Ніч опускається на старий гарнізон, що ніби заснув. Гаражі і стоянка на НЗ вже без техніки, вітер ганяє сміття, ворота відкриті. Добрі аеродромні пси, ніби бережуть цей сон. Одна з кліпсою на вусі біжить дорогою за двома бійцями, що ліниво йдуть в казарму. Змінилися з поста, АК на плечі. Солдати, мов привиди, залишки військових охороняють голікоптери. Новий аеровокзал, модернова будівля, світиться вогнями. Шум двигунів Сесна розганяється по смузі і йде на взліт Боїнг Міжнародних авіаліній України завертає на рульожку.

Аня фотографує все на свій айфон. Виходять гарні фото. Хвіст літака транспортного Іла виступає над деревами на фоні сонця, що вже сідає, ховається за обрієм, в далині тополі на хуторі Гора. Підбігає, накульгуючи бездомний пес, передні лапки білі, кумедний. Сергій з Анею йдуть йому назустріч, переляканий песик починає задкувати. Аня їде до Європи вчитись, але ясно, що навряд чи повернеться вже. Ділиться планами вчитись і працювати в Німеччині. Сергій нічого не каже, лише слухає і ствердно махає головою. Все чіткіше проступає місяць на небі. Вони навряд вже скоро побачаться. Сергій перебиває Аню: «Знаєш я так далеко в частину заходив ще малим пацаном підкуповували солдат з азійських республік горохом, що набирали на полі. Там далі, поруч з аеродромом завжди сіяли горох…Азіати непідкупні, ніколи не пускали, але горох їм смакував. У себе на батьківщині вони такої екзотики не садили. так на відміну від словян, яким завше по барабану було і так, без гороху, пускали…В кінці літа як завжди у воєнторг в овочевий кавуни привозили, бійці розвантажували, а ми станемо поруч з боку і клянчимо, солдати нам з кузова підкидають по одному, непомітно». Сергій сміється сумно. Аня вже з іншого покоління. Вона мовчки слухає, але розповідь її не зачіпає. Далі йшли і мовчали. Пройшли через КП. Він провів Аню до чехословацького будинку в городку, де з вікна її вже визирала бабуня.

Дев ’ятого березня в суботу Сергій вперше був на месі у сестер служебниць, які живуть біля п’ятої школи в приватному секторі на вулиці Горького. Одразу через дорогу школа, до якої ходив Пойдаш.

Протягом літа він ходив до костелу в Борисполі. Коли приходив у п’ятницю на вечірню з месою і одарацією Присвятих Дарів, сестри обов’язково підвозили його з вул. Дзержинського на вул. Горького. Весь цей час сестри постійного запрошували його приходити на ті меси, що відправлялись у них в монастирі у капличці, але, обіцяючи таки зайти, Пойдаш ще жодного разу не був на службах в монастирі сестер. Через власні лінощі та бажання подовше поспати суботніми ранками. Його мучала совість. І ось нарешті однієї суботи Сергій таки сподобився. В п’ятницю сестри, як завжди підвозили його на свому білому мікроавтобусі фольксваген. За кермом була настоятелька сестра Марта і всі сестри добре водять до сорому Пойдаша, який в свої тридцять три не міг водити авт. По дорозі зупинились біля магазину. Вже майже біля школи одна з сестер, старша за віком, вийшла аби купити хліб. Сергій вийшов разом з монахинею, хліба в ларку не виявилося. В тамбурі на вході доганялись пивом якісь два мужики, видно, що з нагоди 8 березня. Побачивши їх, Сергій чомусь згадав, що сьогодні міжнародний жіночій день. Повернувся назад, попросивши сестру зачекати на нього, купив сестрам коробку цукерок «з нагоди свята». Сестра Марта сумно всміхнулася. Вони йшли в напрямку п’ятої школи не поспішаючи, розмовляючи. Сергій розказував про дідуся Юрія релігійним гуцулом — «савтерником» вичитував псалтирі і не визнавав радянські свята, в тому числі і восьме березня. Він називав ті свята «коточими», тобто котячими. Сестра розсміялася. Попрощалися біля шкільної фіртки. Пойдаш, як завши обіцяв, що завтра буде намагатись бути на службі, але по реакції сестри зрозумів, що вони вже звикли до його поривів. Це зачипило Сергія і, проходячи повз школи, він пообіцяв собі таки завтра бути.

На ранок наступного дня, він вокурат прокинувся без десяти дев’ята і схопившись, ніби запізнюється на літак або потяг, швидко вдягнувся і побіг по мерзлій дорозі до сестер на месу. Від його дому до школи і монастиря у приватній садибі, що була поруч, було п’ять хвилин швидкої ходи. Востаннє так рано він ішов цією дорогою ще тоді, коли ходив до школи, біля самого шкільного подвір’я акуратна хатка одного відставника, сварливого діда, завжди доглянута з пофарбованим парканом. Сергій пам’ятає як у перших класах вони вертаючись з уроків ставали з портфелями на спинах в ряд і весь час дражнилися на господаря, той ніколи не стримувався і поривався чи лише робив вигляд, що хоче їх наздогнати і піймати когось із школярів хуліганів, які, сміючись, тікали повз парканом лише в портфелях голосно торохкотіли, билися олівці і ручки в пластмасових піналах «Школа». Цими своїми діями він лише заохочував на продовження. Це була вже традиція, що повторювалась майже кожного дня.